Розділ 14. Містер Віллі Вонкa
За відчиненими фабричними воротами стояв сам містер Вонка.І що то був за дивовижний чоловік!
На голові він мав чорний циліндр.
Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту.
Штани мав темно-зелені.
Рукавички - перламутрово-сірі.
А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою.
З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі - очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх.
Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої старої білки з парку.
Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п'ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув:
- Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику!
Голос його звучав високо й чисто, мов флейта.
- Підходьте по одному, - покликав він, - разом з батьками. Показуйте свій Золотий квиток і називайтеся. Хто перший?
Гладкий хлопець виступив наперед.
- Я - Авґустус Ґлуп, - сказав він.
- Авґустус! - вигукнув містер Вонка, схопив його за руку й енергійно почав нею трясти. - Любий хлопчику, який я радий тебе бачити! Я захоплений! Зачарований! Безмежно втішений, що ти прийшов! А це твої батьки? Як приємно! Заходьте! Заходьте! Правильно! У ці ворота!
Видно було, що містер Вонка схвильований не менше за всіх інших.
- Мене звати, - вийшла вперед наступна дитина, - Верука Солт.
- Дорогенька Веруко! Як ся маєш? Така радість! У тебе таке цікаве ім'я! Я думав, що верука - це така бородавка, що вискакує на п'ятах! Але я, мабуть, помилявся. Яка ти гарна в цій [90] чудовій норковій шубці! Я дуже радий, що ти прийшла! Боженьку, це буде такий цікавий день! Маю надію, що тобі тут сподобається! Я впевнений! Я знаю! Твій батько? Здоровенькі були, пане Солт. Пані Солт? Безмежно радий вас бачити! Так, так, з квитком усе гаразд! Прошу заходити!
Наступні двоє дітей, Віолета Бореґард і Майк Тіві, ступили вперед, показали квитки, а містер Вонка так енергійно їх вітав, що трохи не повідривав рук.
Аж ось почувся нервовий шепіт:
- Чарлі Бакет.
- Чарлі! - вигукнув містер Вонка. - Ну, ну, ну! То он ти який! Це ти знайшов квитка щойно вчора? Так, так. Я читав у ранкових газетах! Саме вчасно, любий хлопчику! Я такий радий! Такий за тебе щасливий! А це? Твій дідунь? Приємно познайомитись, добродію! Я захоплений! Зачарований! Радий-радісінький! [91] Чудово! Усі вже тут? П'ятеро діточок? Так! Добре! Тепер ідіть за мною! Наша екскурсія зараз почнеться! Але тримайтеся разомі; Будьте ласкаві, самі нікуди не відходьте! Я не хотів би когось із вас загубити на цьому рівні! (...)
Розділ 15. Шоколадний цеx
- Дуже важливий цех! - вигукнув містер Вонка, витяг з кишені в'язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. - Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу! А який він гарний! Я вимагаю, щоб мої цехи були гарні! Терпіти не можу бридких фабрик! Ну, заходьте! Але будьте обережні, дорогі дітки! Не очманійте! Не дуже хвилюйстеся! Дотримуйтесь тиші!Містер Вонка відчинив двері. П'ятеро дітей і дев'ятеро дорослих проштовхалися в них, яка ж дивовижна картина виникла внизу перед очима!
Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка.
Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад - вода стікала з стрімкої скелі, за« кручувалася щільними пластами, а тоді з розмаху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.
Під водоспадом (і це було найдивовижніше видовище) звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб!
- От! - вигукнув містер Вонка, підскакуючи й показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. - Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки - з гарячого рідкого шоколаду найвищої якості. Най-най-най-вищої якості. Цього шоколаду вистачить, щоб заповнити по краї всі ванни всієї країни! Та Ще й усі плавальні басейни! Чи ж не дивовижно? А погляньте на мої труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних цехах, скрізь, куди потрібно! Тисячі літрів щогодини, любі дітки!
Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.
- Цей водоспад надзвичайно важливий! - вів далі містер Вонка. - Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? - вигукнув він, вказуючи тростиною. - А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м'якої м'ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!
Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави - окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.
- Яке ж це чудо! - прошепотів Чарлі. - Який чудовий смак! Правда, дідуню?
- Я б усе це поле з'їв! - захоплено всміхнувся дідунь Джо. - Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!
- А покуштуйте жовтець! - вигукнув містер Вонка. - Він ще смачніший!
Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.
- Дивіться! Дивіться туди! - лементувала вона. - Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка! Отам, за водоспадом!
Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.
- Вона не бреше, дідуню! - вигукнув Чарлі. - Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?
- Бачу, Чарлі! - схвильовано підтвердив дідунь Джо.
І тут зненацька закричали всі.
- Їх двоє!
- О людоньки, й справді!
- Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п'ять!
- Що вони там роблять?
- Де взялися?
- Хто вони такі?
Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.
- Це просто фантастика!
- Вони мені по коліна!
- А яке в них смішне довге волосся!
Крихітні люди - завбільшки як звичайна лялька - зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п'ятеро зареготали.
- Це ж не можуть бути справжні люди, - засумнівався Чарлі.
- Звичайно, що справжні, - заперечив містер Вонка. - Це ж умпа-лумпи.
- Імпортовані прямо з Лумпаландії, - гордо пояснив містер Вонка.
- Нема такої країни, - заперечила пані Солт.
- Вибачте, шановна пані, але...
- Містере Вонко, - вигукнула пані Солт. - Я вчителька географії...
- Тоді ви про неї ще довідаєтесь, - сказав містер Вонка. - Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками - роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. (...)
Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. (...)
- Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду!
- Авґусь! - покликала пані Ґлуп. - Чи ти не чув, що тобі кажуть? Негайно відійди від річки! (...)
Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він про-стягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.
Раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді - шубовсть! - Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею.
- Рятуйте його! - замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. - Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте! (...)
Нещасного хлопчиська затягувало далі й далі - до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу. (...)
- Слухай мене! - звернувся до крихітного чоловічка містер Вонка, - відведи пана й пані Ґлупів у помадковий цех і допоможи їм знайти їхнього сина Авґустуса. Він щойно вилетів у трубу. (...)
- До побачення, пані Ґлуп! І ви, пане Ґлуп! До зустрічі! До зустрічі! Побачимося згодом...
Пан і пані Ґлуп поспішили за своїм крихітним супровідником, а п'ятеро умпа-лумпів на другому березі річки раптом почали підстрибувати, танцювати й шалено гатити в манюсінькі барабанчики.
- Дідуню! - вигукнув Чарлі. - Послухайте їх, дідуню! Що вони роблять?
- Цсс! - зашепотів дідунь Джо. - Вони, здається, співають нам пісню!
- Авґустус Ґлуп! - співали умпа-лумпи.
- Звичайно, що справжні, - заперечив містер Вонка. - Це ж умпа-лумпи.
Розділ 16. Умпа-Лумпи
- Умпа-лумпи! - вигукнули всі одночасно. - Умпа-лумпи!- Імпортовані прямо з Лумпаландії, - гордо пояснив містер Вонка.
- Нема такої країни, - заперечила пані Солт.
- Вибачте, шановна пані, але...
- Містере Вонко, - вигукнула пані Солт. - Я вчителька географії...
- Тоді ви про неї ще довідаєтесь, - сказав містер Вонка. - Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками - роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. (...)
Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. (...)
Розділ 17. Авґустус Ґлуп вилітає в трубу
Коли містер Вонка обернувся й побачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав:- Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду!
- Авґусь! - покликала пані Ґлуп. - Чи ти не чув, що тобі кажуть? Негайно відійди від річки! (...)
Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він про-стягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.
Раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді - шубовсть! - Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею.
- Рятуйте його! - замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. - Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте! (...)
Нещасного хлопчиська затягувало далі й далі - до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу. (...)
- Слухай мене! - звернувся до крихітного чоловічка містер Вонка, - відведи пана й пані Ґлупів у помадковий цех і допоможи їм знайти їхнього сина Авґустуса. Він щойно вилетів у трубу. (...)
- До побачення, пані Ґлуп! І ви, пане Ґлуп! До зустрічі! До зустрічі! Побачимося згодом...
Пан і пані Ґлуп поспішили за своїм крихітним супровідником, а п'ятеро умпа-лумпів на другому березі річки раптом почали підстрибувати, танцювати й шалено гатити в манюсінькі барабанчики.
- Дідуню! - вигукнув Чарлі. - Послухайте їх, дідуню! Що вони роблять?
- Цсс! - зашепотів дідунь Джо. - Вони, здається, співають нам пісню!
- Авґустус Ґлуп! - співали умпа-лумпи.
- Авґустус Ґлуп! Авґустус Ґлуп!
Скупий тюфтелька-товстопуп!
І день, і ніч свинюка ця
жере і хлебче без кінця.
Як довго буде це тривати?
Вже годі! Треба припиняти,
бо це вгодоване нещастя
не принесе нікому щастя. (...)
- Я ж казав, що вони люблять співи! - вигукнув містер Вонка. - Правда, вони чудоі? Правда, чарівні? Але не вірте жодному їхньому слову. Це все вигадки й нісенітниці!
- Дідуню, правда ж, умпа-лумпи жартують? - запитав Чарлі.
- Авжеж, правда, - відповів дідунь Джо. - Просто жартують. Принаймні, я сподіваюся, що жартують. А ти як думаєш?
- Віолето, не нароби дурниць, - застерегла пані Бореґард, її мати.
- Я хочу жуйку! - вперлася Віолета. - Які тут дурниці?
- Краще не треба, - лагідно порадив містер Вонка. - Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...
- Ой, та ну його! - урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнула з шухлядки плиточку жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки. -
- Стій! - крикнув містер Вонка.
- Чудово! - вигукнула Віолета. - Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!
- Зупинися! - благав містер Вонка. - Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!
- Ще й яка правильна! - заперечила Віолета. - Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!
- Виплюнь! - звелів містер Вонка.
- Вона змінюється! - крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. - Тепер уже друга страва! Смажене м'ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!
- Як цікаво, Віолето, - розчулилася пані Бореґард. - Ти в мене така розумниця.
- Жуй, дитинко, жуй! - заохотив пан Бореґард. - Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!
Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м'ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:
- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!
- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!
- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом!
- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.
- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!
- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!
- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.
- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!
- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.
- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?
- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи головою.
- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!
Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!
- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.
- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!
- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.
- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.
- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.
- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!
- Як чорниця, - уточнив містер Вонка. (...)
Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з'явилося десятеро умпа-лумпів.
- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.
- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?
- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово...
Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.
Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.
- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:
- Усі ми, любі друзі, згодні,
що гіршого нема сьогодні,
ніж бачити дурну дивачку,
яка весь час жує жувачку.
Ці жуйки горе вам несуть -
пустопорожня їхня суть.
В халепу влип, на нашу думку,
той, хто жує жувальну гумку. (...)
Усі з'юрмилися біля дверей.
- Ой, дивіться, дідуню, дивіться! - вигукнув Чарлі.
- Білочки! - крикнула Верука Солт.
- Ого! - роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.
- Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, - пояснив містер Вонка.
- А чому саме білок? - поцікавився Майк Тіві. - Чому не умпа-лумпів?
- Бо умпа-лумпи, - відповів містер Вонка, - не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!
Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.
- Мам! - вигукнула раптом Верука Солт, - я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!
- Ти ж розумна дитина, - відказала пані Солт. - Це білочки містера Вонки.
- Ну, то й що! - закричала Верука. - Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом'яка! А я хочу білочку!
І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.
- Так, Вонко, - солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, - скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.
- Вони не продаються, - відповів містер Вонка. - їй білка не дістанеться.
- Як це не дістанеться! - зарепетувала Ве-рука. - Я зараз зайду й сама собі виберу білку!
- Не смій! - крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.
Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.
Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.
- Чудово, - сказала Верука, - візьму тебе!
Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло. (...)
Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.
- Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, - сказав містер Вонка. - Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.
Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.
- Куди вони її тягнуть? - верескнула пані Солт.
- Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, - пояснив містер Віллі Вонка. - До сміттєпроводу. (...)
- Скоріше надіньте! І хоч би що, тут їх не знімайте! Від цього світла можна осліпнути!
Коли Чарлі надів чорні окуляри, то зміг нарешті спокійно роззирнутися. Побачив довгу й вузьку залу. Білу-білісіньку. Навіть підлога була біла. І ніде - ані порошинки. Зі стелі звисали величезні лампи, ллючи яскраве блакитно-біле сяйво. Приміщення було порожнісіньке, окрім дальніх кутків. В одному стояла велетенська телекамера на коліщатах, навколо неї юрмилася ціла армія умпа-лумпів... У протилежному кутку зали, десь за п'ятдесят кроків від камери, за чорним столом сидів ще один умпа-лумпа і дивився на екран величезного телевізора.
- Ну от! - вигукнув містер Вонка, підстрибуючи від збудження. - Це тестувальна зала мого останнього й найвидатнішого винаходу - телевізійного шоколаду!
- А що це таке - телевізійний шоколад? - стрепенувся Майк Тіві.
- А щоб ти здоров був! Перестань мене перебивати! - обурився містер Вонка. - Цей шоколад передається по телебаченню. (...)
Один умпа-лумпа схопився за важіль великого рубильника й потяг його донизу.
Сліпучий спалах.
- Шоколад зник! - крикнув дідунь Джо, махаючи руками.
Це була правда! Величезна шоколадна плитка розтанула в повітрі!
- Він у дорозі! - вигукнув містер Вонка. - Летить зараз над нами в повітрі мільйонами окремих шматочків. Швидко! Йдіть сюди!
Він кинувся до протилежного краю зали, де стояв величезний телевізор, і всі побігли за ним.
- Стежте за екраном! - крикнув містер Вонка. - Зараз буде! Дивіться!
Екран замерехтів і засвітився. Тоді посеред екрана зненацька з'явилася маленька плиточка шоколаду.
- Беріть! - закричав містер Вонка, збуджуючись дедалі більше.
- Як же його взяти? - зареготав Майк Тіві. - Це ж тільки картинка на телеекрані!
- Чарлі Бакет! - крикнув містер Вонка. - Ти бери! Хапай!
Чарлі простяг руку і торкнувся екрана, аж раптом, якимось дивом, шоколадна плитка опинилася в його долоні. З подиву він ледь її не впустив.
- Їж! - звелів містер Вонка. - Куштуй! Буде смачно! Це та сама плитка! Просто зменшилася під час перельоту, от і все!
- Це просто дивовижно! - роззявив рота дідунь Джо. - Це... це... це справжнє чудо!
- Ви лишень уявіть, - вигукнув містер Вонка, - коли я цю систему поширю по всій країні... ви сидітимете вдома, дивлячись телевізор, і раптом на екрані з'явиться реклама, а голос диктора скаже: «ЇЖТЕ ШОКОЛАДКИ «ВОНКА»! ВОНИ НАЙКРАЩІ В СВІТІ! ЯКЩО НЕ ВІРИТЕ, ПОКУШТУЙТЕ САМІ - ПРОСТО ЗАРАЗ!» - І ви простягаєте руку й берете шоколадку!
- Містере Вонко, - вигукнув він, - а чи можна передати отак через повітря щось інше? (...)
- А людей? - не вгавав Майк Тіві. - Чи ви могли б передати з місця на місце справжню живу людину?
- Живу людину! - вигукнув містер Вонка. - У тебе що, не всі дома?
- Але чи можливо це зробити?
- О Господи, дитино, я справді не знаю... думаю, що можна було б... так, я майже впевнений, що можна... авжеж, можна... хоч я волів би не ризикувати... бо це могло б призвести до дуже неприємних наслідків...
Та Майк Тіві вже зірвався й побіг. Щойно почувши слова містера Вонки: «Я майже впевнений, що можна... авжеж, можна», він розвернувся й стрімголов помчав до протилежного кутка зали, де стояла велика телекамера.
- Дивіться на мене!- кричав він на бігу. - Мене найпершого в світі передадуть по телевізору! (...)
З телевізора долинув тонесенький голосочок, ніби там пискнула мишка.
- Привіт, мамусю! - пищав Майк. - Татку! Дивіться на мене! Мене першого в світі передали по телевізору!
- Хапайте його! - наказав містер Вонка. - Швидко!
Пані Тіві сягнула рукою й зняла з екрана крихітну фігурку Майка Тіві.
- Ура! - зрадів містер Вонка. - Він цілий! Цілий і неушкоджений!
- І це, на вашу думку, неушкоджений?- обурилася пані Тіві, дивлячись на крихітного хлопчика, що гасав у неї по долоні, розмахуючи пістолетами. Зросту він мав два-три сантиметри, не більше.(...)
- Ох, містере Вонко, - голосила пані Тіві, - що нам зробити, щоб він виріс?
- Ну, - сказав містер Вонка, погладжуючи борідку й замислено дивлячись у стелю, - мушу сказати, що це доволі складно. Хоч маленькі хлопці напрочуд пружинисті й розтяжні. Видовжуються як скажені. Тому ми ось що зробимо: покладемо його в спеціальну машину, якою я випробовую, як і настільки розтягуються жуйки! Може, він тоді стане такий, як був. (...)
Містер Вонка:
- Чи знають татусі і мами,
що робить телик з дітлахами?
У ГОЛОВІ СТАЄ В НИХ ПУСТО!
ГНИЄ УЯВА, МОВ КАПУСТА!
УСІ ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ
Й ТАКЕ ТУПЕ СТАЄ ДИТЯ,
ЩО НЕ СПРИЙМАЄ ЧАРІВНІ
КАЗКИ, ФАНТАЗІЇ Й ПІСНІ!
А МОЗОК, ЯК ШВЕЙЦАРСЬКИЙ СИР,
У МОЗКУ ТІМ - МІЛЬЙОНИ ДІР...
ПОРОЖНІ ОЧІ, ЗГАСЛИЙ ЗІР!
«Гаразд, - ви скажете, - ми згодні екран розбити хоч сьогодні, та як ми будем розважати своїх дітей? Чим забавляти?..»
У відповідь спитаєм вас:
«А що робили діти в час,
коли потвор цих не було?
Що втіху й радість їм несло?»
Забули вже? Вам нагадати?
Ми ладні по складах сказати:
ВО-НИ... ЧИ-ТА-ЛИ... КНИ-ЖЕЧ-КИ!
Байки ЧИТАЛИ, казочки,
Історії ЧИТАЛИ різні,
ЧИТАЛИ зранку і допізна! (...)
Умпа-лумпи:
- А як там Майк Тіві - не плаче?
Чекаємо ми нетерпляче,
що підросте він знов.
Одначе, як ні, то скажемо вам, друзі:
отримав хлопець по заслузі.
Скупий тюфтелька-товстопуп!
І день, і ніч свинюка ця
жере і хлебче без кінця.
Як довго буде це тривати?
Вже годі! Треба припиняти,
бо це вгодоване нещастя
не принесе нікому щастя. (...)
- Я ж казав, що вони люблять співи! - вигукнув містер Вонка. - Правда, вони чудоі? Правда, чарівні? Але не вірте жодному їхньому слову. Це все вигадки й нісенітниці!
- Дідуню, правда ж, умпа-лумпи жартують? - запитав Чарлі.
- Авжеж, правда, - відповів дідунь Джо. - Просто жартують. Принаймні, я сподіваюся, що жартують. А ти як думаєш?
Розділ 21. Чао, Віолето
- Ця жуйка, - вів далі містер Вонка, - мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв! (...)
- Якщо це жуйка, - вигукнула Віолета Бореґард, - якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! - Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. - Містере Вонко, - сказала вона, - давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.- Віолето, не нароби дурниць, - застерегла пані Бореґард, її мати.
- Я хочу жуйку! - вперлася Віолета. - Які тут дурниці?
- Краще не треба, - лагідно порадив містер Вонка. - Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...
- Ой, та ну його! - урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнула з шухлядки плиточку жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки. -
- Стій! - крикнув містер Вонка.
- Чудово! - вигукнула Віолета. - Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!
- Зупинися! - благав містер Вонка. - Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!
- Ще й яка правильна! - заперечила Віолета. - Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!
- Виплюнь! - звелів містер Вонка.
- Вона змінюється! - крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. - Тепер уже друга страва! Смажене м'ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!
- Як цікаво, Віолето, - розчулилася пані Бореґард. - Ти в мене така розумниця.
- Жуй, дитинко, жуй! - заохотив пан Бореґард. - Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!
Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м'ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:
- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!
- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!
- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом!
- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.
- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!
- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!
- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.
- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!
- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.
- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?
- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи головою.
- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!
Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!
- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.
- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!
- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.
- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.
- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.
- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!
- Як чорниця, - уточнив містер Вонка. (...)
Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з'явилося десятеро умпа-лумпів.
- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.
- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?
- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово...
Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.
Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.
- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:
- Усі ми, любі друзі, згодні,
що гіршого нема сьогодні,
ніж бачити дурну дивачку,
яка весь час жує жувачку.
Ці жуйки горе вам несуть -
пустопорожня їхня суть.
В халепу влип, на нашу думку,
той, хто жує жувальну гумку. (...)
Розділ 24. Верука в горіховому цеху
Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: «ГОРІХОВИЙ ЦЕХ».
- Добре, зупиніться тут на хвильку, - сказав містер Вонка, - віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок!Усі з'юрмилися біля дверей.
- Ой, дивіться, дідуню, дивіться! - вигукнув Чарлі.
- Білочки! - крикнула Верука Солт.
- Ого! - роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.
- Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, - пояснив містер Вонка.
- А чому саме білок? - поцікавився Майк Тіві. - Чому не умпа-лумпів?
- Бо умпа-лумпи, - відповів містер Вонка, - не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!
Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.
- Мам! - вигукнула раптом Верука Солт, - я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!
- Ти ж розумна дитина, - відказала пані Солт. - Це білочки містера Вонки.
- Ну, то й що! - закричала Верука. - Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом'яка! А я хочу білочку!
І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.
- Так, Вонко, - солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, - скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.
- Вони не продаються, - відповів містер Вонка. - їй білка не дістанеться.
- Як це не дістанеться! - зарепетувала Ве-рука. - Я зараз зайду й сама собі виберу білку!
- Не смій! - крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.
Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.
Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.
- Чудово, - сказала Верука, - візьму тебе!
Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло. (...)
Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.
- Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, - сказав містер Вонка. - Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.
Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.
- Куди вони її тягнуть? - верескнула пані Солт.
- Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, - пояснив містер Віллі Вонка. - До сміттєпроводу. (...)
Розділ 26. Телевізійно-шоколадний цех
Чарлі та дідунь Джо разом з родиною Тіві вийшли з ліфта в приміщення - таке яскраве й сліпучо-біле, що вони аж замружили від болю очі й зупинилися. Містер Вонка дав кожному по парі чорних окулярів і сказав:- Скоріше надіньте! І хоч би що, тут їх не знімайте! Від цього світла можна осліпнути!
Коли Чарлі надів чорні окуляри, то зміг нарешті спокійно роззирнутися. Побачив довгу й вузьку залу. Білу-білісіньку. Навіть підлога була біла. І ніде - ані порошинки. Зі стелі звисали величезні лампи, ллючи яскраве блакитно-біле сяйво. Приміщення було порожнісіньке, окрім дальніх кутків. В одному стояла велетенська телекамера на коліщатах, навколо неї юрмилася ціла армія умпа-лумпів... У протилежному кутку зали, десь за п'ятдесят кроків від камери, за чорним столом сидів ще один умпа-лумпа і дивився на екран величезного телевізора.
- Ну от! - вигукнув містер Вонка, підстрибуючи від збудження. - Це тестувальна зала мого останнього й найвидатнішого винаходу - телевізійного шоколаду!
- А що це таке - телевізійний шоколад? - стрепенувся Майк Тіві.
- А щоб ти здоров був! Перестань мене перебивати! - обурився містер Вонка. - Цей шоколад передається по телебаченню. (...)
Один умпа-лумпа схопився за важіль великого рубильника й потяг його донизу.
Сліпучий спалах.
- Шоколад зник! - крикнув дідунь Джо, махаючи руками.
Це була правда! Величезна шоколадна плитка розтанула в повітрі!
- Він у дорозі! - вигукнув містер Вонка. - Летить зараз над нами в повітрі мільйонами окремих шматочків. Швидко! Йдіть сюди!
Він кинувся до протилежного краю зали, де стояв величезний телевізор, і всі побігли за ним.
- Стежте за екраном! - крикнув містер Вонка. - Зараз буде! Дивіться!
Екран замерехтів і засвітився. Тоді посеред екрана зненацька з'явилася маленька плиточка шоколаду.
- Беріть! - закричав містер Вонка, збуджуючись дедалі більше.
- Як же його взяти? - зареготав Майк Тіві. - Це ж тільки картинка на телеекрані!
- Чарлі Бакет! - крикнув містер Вонка. - Ти бери! Хапай!
Чарлі простяг руку і торкнувся екрана, аж раптом, якимось дивом, шоколадна плитка опинилася в його долоні. З подиву він ледь її не впустив.
- Їж! - звелів містер Вонка. - Куштуй! Буде смачно! Це та сама плитка! Просто зменшилася під час перельоту, от і все!
- Це просто дивовижно! - роззявив рота дідунь Джо. - Це... це... це справжнє чудо!
- Ви лишень уявіть, - вигукнув містер Вонка, - коли я цю систему поширю по всій країні... ви сидітимете вдома, дивлячись телевізор, і раптом на екрані з'явиться реклама, а голос диктора скаже: «ЇЖТЕ ШОКОЛАДКИ «ВОНКА»! ВОНИ НАЙКРАЩІ В СВІТІ! ЯКЩО НЕ ВІРИТЕ, ПОКУШТУЙТЕ САМІ - ПРОСТО ЗАРАЗ!» - І ви простягаєте руку й берете шоколадку!
Розділ 27. Майка Тіві передають по телебаченню
Майк Тіві розхвилювався ще більше за дідуня Джо, побачивши, як передали по телевізору плитку шоколаду.- Містере Вонко, - вигукнув він, - а чи можна передати отак через повітря щось інше? (...)
- А людей? - не вгавав Майк Тіві. - Чи ви могли б передати з місця на місце справжню живу людину?
- Живу людину! - вигукнув містер Вонка. - У тебе що, не всі дома?
- Але чи можливо це зробити?
- О Господи, дитино, я справді не знаю... думаю, що можна було б... так, я майже впевнений, що можна... авжеж, можна... хоч я волів би не ризикувати... бо це могло б призвести до дуже неприємних наслідків...
Та Майк Тіві вже зірвався й побіг. Щойно почувши слова містера Вонки: «Я майже впевнений, що можна... авжеж, можна», він розвернувся й стрімголов помчав до протилежного кутка зали, де стояла велика телекамера.
- Дивіться на мене!- кричав він на бігу. - Мене найпершого в світі передадуть по телевізору! (...)
З телевізора долинув тонесенький голосочок, ніби там пискнула мишка.
- Привіт, мамусю! - пищав Майк. - Татку! Дивіться на мене! Мене першого в світі передали по телевізору!
- Хапайте його! - наказав містер Вонка. - Швидко!
Пані Тіві сягнула рукою й зняла з екрана крихітну фігурку Майка Тіві.
- Ура! - зрадів містер Вонка. - Він цілий! Цілий і неушкоджений!
- І це, на вашу думку, неушкоджений?- обурилася пані Тіві, дивлячись на крихітного хлопчика, що гасав у неї по долоні, розмахуючи пістолетами. Зросту він мав два-три сантиметри, не більше.(...)
- Ох, містере Вонко, - голосила пані Тіві, - що нам зробити, щоб він виріс?
- Ну, - сказав містер Вонка, погладжуючи борідку й замислено дивлячись у стелю, - мушу сказати, що це доволі складно. Хоч маленькі хлопці напрочуд пружинисті й розтяжні. Видовжуються як скажені. Тому ми ось що зробимо: покладемо його в спеціальну машину, якою я випробовую, як і настільки розтягуються жуйки! Може, він тоді стане такий, як був. (...)
Містер Вонка:
- Чи знають татусі і мами,
що робить телик з дітлахами?
У ГОЛОВІ СТАЄ В НИХ ПУСТО!
ГНИЄ УЯВА, МОВ КАПУСТА!
УСІ ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ
Й ТАКЕ ТУПЕ СТАЄ ДИТЯ,
ЩО НЕ СПРИЙМАЄ ЧАРІВНІ
КАЗКИ, ФАНТАЗІЇ Й ПІСНІ!
А МОЗОК, ЯК ШВЕЙЦАРСЬКИЙ СИР,
У МОЗКУ ТІМ - МІЛЬЙОНИ ДІР...
ПОРОЖНІ ОЧІ, ЗГАСЛИЙ ЗІР!
«Гаразд, - ви скажете, - ми згодні екран розбити хоч сьогодні, та як ми будем розважати своїх дітей? Чим забавляти?..»
У відповідь спитаєм вас:
«А що робили діти в час,
коли потвор цих не було?
Що втіху й радість їм несло?»
Забули вже? Вам нагадати?
Ми ладні по складах сказати:
ВО-НИ... ЧИ-ТА-ЛИ... КНИ-ЖЕЧ-КИ!
Байки ЧИТАЛИ, казочки,
Історії ЧИТАЛИ різні,
ЧИТАЛИ зранку і допізна! (...)
Умпа-лумпи:
- А як там Майк Тіві - не плаче?
Чекаємо ми нетерпляче,
що підросте він знов.
Одначе, як ні, то скажемо вам, друзі:
отримав хлопець по заслузі.
Немає коментарів:
Дописати коментар