35 кіло надії/3

 Я не став відкривати конверт відразу. Відкрив його вдома, у себе в кімнаті, на ліжку. Там було двісті євро. Чотири помаранчеві папірці… Я занімів: ніколи в житті я навіть не бачив стільки грошей відразу. Мені не хотілося нічого говорити батькам, а то б вони мене діставали, щоб поклав гроші на банківський рахунок. Я заховав їх в таке місце, де нікому не прийшло б у голову шукати, і став думати, думати, думати…

     Що ж все таки мені на них купити? Двигуни для моїх макетів? (Коштує це… не скажу, скільки). Комікси? Конструктор «Сто незвичайних будівель»? Круту шкіряну куртку? Бошевську електоножівку?

      Від цих чотирьох папірців у мене крутилася голова, і, коли 31 липня ми від’їжджали на канікули і закривали будинок, я години півтори не міг заспокоїтися, все шукав надійну схованку.

      Так як і мама – вона теж бідкалась по кімнатах з бабусиними срібними підсвічниками у руках. Мабуть, на нас обох смішно було дивитись. А крадії, мабуть, все одно хитріші за нас. Про той серпень нічого особливого я вам не розповім. Для мене він був довгим і нудним. Батьки, як і щороку, зняли квартиру в Бретані, а я повинен був виконувати завдання на літо. Багато-багато сторінок у товстому зошиті.

      Пропуск у шостий клас. Скоро в школу.

      Я годинами сидів, гриз ручку і дивився на чайок. Мріяв, як полечу до біло-червоного маяка, о-он туди. Мріяв, як подружуся з ластівкою і у вересні, наприклад, четвертого – ніби випадково у день занять! – ми разом полетимо у теплі краї. Я мріяв, як ми будемо летіти над океаном, як ми…

      Тут я тряс головою, щоб вернутися до дійсності.

      Я перечитував задачу із підручника математики, якусь муть про мішки з вапном, і знову мріяв: що якщо чайка сяде на умови задачі… Шльоп! І вонюча біла пляма розпливається по сторінці.

     А скільки всього я міг би зробити з сімома мішками вапна…

      Словом, я мріяв.

      Батьки за моїми заняттями не дуже слідкували. Адже у них теж були канікули, і їм не хотілося псувати собі кров, розшифровуючи мої каракулі. Все, що від мене вимагалося, - щоранку сідати за письмовий стіл і сидіти, приклеївшись задом до стільця, до обіду.

     Толку від цього було нуль. Я  заповняв сторінки проклятого зошита малюнками і кресленнями. Мені не було нудно, просто все одно. Бути тут або десь іще, думав я, яка різниця? І ще я думав: бути чи не бути, тут чи ніде, яка різниця? (Як бачите, у математиці я дуб дубом, зате з філософією справи куди кращі!)

      Після обіду я ходив на пляж з мамою або з татом, але ніколи з обома разом. Батьки відпочивати один від одного. Словом, щось не те відбувалася між ними. То якісь натяки, зауваження, підковирки, після яких в будинку панувало гробове мовчання. Наша сімейка щоранку вставала не з тоієї ноги. А я мріяв, щоб за сніданком було весело, як у рекламі: «Йо-о-огурт-ти «Е-е-ерман!» Але, як кажуть, мріяти не шкідливо. Коли прийшов час пакувати валізи і прибирати будинок, я зітхнув з полегшенням. Ідіотизм. Потратити купу грошей, їхати у таку далеч, щоб всю дорогу рватися додому… Скажете, не ідіотизм?

       Мама дістала із схованки свої підсвічники, а я – свої гроші. (Тепер можу сказати: я згорнув їх у трубочку і засунув у ствол автомата мого старого «екшн-мена»!) Папірці пожовтіли, і в животі у мене знову занило.

            Словом, пішов я в коледж Жан-Мулен.

       Я виявився не найстаршим у класі і навіть не найтупішим. Особливо я не напружувався. Сидів у куточку, відмовчувався і намагався не потрапляти на очі здоровенним лобам. Про шкіряну куртку довелося забути: навряд чи я довго проносив би її тут… Мене більше не нудило так від школи – з тієї причини, що я ніби і не в школу ходив. Мені здавалося, я ходжу на майданчик, де з ранку до вечора розважається дві тисячі звірят.  Я поринав у сплячку. Приходив у жах від того, як деякі однокласники розмовляли з учителями. Намагався не виділятися. Рахував дні.

        В середині вересня мамине терпіння лопнуло. Вона не могла більше терпіти відсутності у моєму класі вчителя французької (чи вчительки, я так і не дізнався!). Не могла більше миритися із моїм словниковим запасом, говорила, що я тупію з кожним днем. Що мені час сіно жувати. Вона не розуміла, чому мені ніколи не ставлять оцінок, і впадала в істерику, коли приходила за мною о п’ятій вечора і бачила, як мої ровесники курять травку під аркадами торгової галереї.

       Отже, в домі знову скандал. Скандалище. Сльози, воплі і соплі річкою. І як підсумок – пансіон.

       Просперечавшись увесь вечір, мої батьки за взаємною згодою вирішили відправити мене в пансіон. Супер.

      Всю ніч я стискав зуби.

      Завтра була середа. Я пішов до бабусі і діда. Бабуся підсмажила молоду картоплю, як я люблю, а дід Леон все хотів мені щось сказати і не наважувався. Обстановочка була як на похороні. Після кави ми пішли до нього у закуток. Дід взяв у рот сигарету, але не запалив.

-   Я кидаю, - сказав він. – Не ради свого здоров’я, сам розумієш, тільки ради моєї зануди дружини…

Я усміхнувся.

Потім дід попросив мене допомогти прикрутити петлі до дверцят; і ось коли у мене були зайняті руки і голова, він заговорив зі мною, м’яко так, лагідно:

-   Грегуаре.

-   Так.

-   Тебе, я чув, в пансіон відправляють?

-    …

    Я мовчав. Не хотів розпускати нюні, як того разу, не маленький уже.

     Він забрав із моїх рук створу, яку я тримав, відклав її в бік і взяв мене за підборіддя, щоб я подивився на нього.

-  Послухай мене, Тото. Адже я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю, як ти ненавидиш школу, і, що робиться у тебе вдома, теж знаю. Тобто не те щоб знаю, але здогадуюсь. Я маю на увазі твоїх батьків… Уявляю, як тобі доводиться…

    Я кусав губи.

-  Грегуаре, повір, я хочу тобі добра, адже це була моя ідея з пансіоном, це я заронив її в голову твоєї мами… Не дивись на мене так. Для тебе ж буде краще на деякий час поїхати, розвіятися, побачити щось нове. А то батьки тобі зовсім дихати не дають. Ти їхній єдиний син, все, що у них в житті є, світло у віконечку. Вони самі не розуміють, як тобі шкодять тим, що забагато від тебе очікують. Ні, не розуміють. Думаю, все ще складніше… Їм би спочатку особисті проблеми вирішити, а не на тебе накидатися. Я… Ох, ні, Грегуаре, от цього не треба! Не треба, малий, я не хотів, щоб ти сумував, я тільки хотів, щоб ти… Та що ж це таке, чорт забирай! Стій, прибери руки, давай я сам сяду до тебе на коліна, такого великого! Ну не треба, не плач. А то я сам заплачу…

-  Я не плачу, дідусю, це просто вода виливається…

-  Ох ти, мій малий, мій великий малий… Ну все, все. Заспокойся, давай заспокоїмося. Треба закінчити цю шафочку для Жозефа, ми ж хочемо скуштувати делікатеси… На, тримай викрутку.

     Я вишмаркався в рукав.

     А потім, після довгого мовчання, коли я вже прикручував інші дверцята, дід додав:

-  І ось іще що, останнє, більше я з тобою про це говорити не буду. Це дуже важливо…  Я хочу тобі сказати, що сваряться  твої батьки не через тебе, ні. Справа в них самих і тільки в них. Ти не винен, ти тут ні до чого, чуєш? Зовсім ні до чого. Скажу більше: навіть будь ти круглим відмінником і першим учнем у класі, вони все одно б сварилися. Їм би тільки довелося знайти інший привід, от і все.

      Я нічого не відповів. Узяв пензлик і наніс перший шар лаку на Жозефову шафу.

      Коли я прийшов додому, батьки сиділи, обклавшись проспектами, і щось підраховували. Якби в житті було як в коміксах, я побачив би над їх головами клубки чорного диму. Я видавив із себе «Здрасьтє» і хотів прошмигнути в свою кімнату, але мене зупинили:

-   Грегуаре, іди сюди.

     По голосу я зрозумів, що батько не налаштований жартувати.

-  Сядь.

     Я сів, думаючи, під яким соусом мене цього разу будуть їсти…

-  Ти знаєш, що ми з мамою рішили відправити тебе в пансіон.

Я опустив очі. В голові пронеслося: «Нарешті ви хоч в чомусь згодні! Нарешті. На жаль, тільки в цьому…»

-  Я розумію, тебе ідея не надихає, але питання не обговорюється. Ми зайшли в глухий кут. Ти б’єш байдики, тебе відрахували зі школи, тебе нікуди не приймають, а муніципальний коледж – не варіант. Вибирати не доводиться… Але ти навряд чи знаєш, як дорого це коштує. Ти повинен розуміти, що нам доведеться напружитися заради тебе, дуже напружитися…

Я усміхнувся до себе: «О що ви… не варто! От спасибі! Спасибі, Ваша щедрість. Ви такі добрі. Дозвольте, Ваша щедрість, впасти до ваших ніг!»

    А батько продовжував:

-  Ти не хочеш дізнатися, де будеш учитися?

-   …

-  Тобі все одно?

-  Ні.

-  Так от, уяви собі, ми самі поки що не знаємо. Задачка, скажу я тобі, можна голову зламати. Мама півдня просиділа на телефоні – і все без толку. Треба знайти таку школу, куди тебе погодились би прийняти посеред навчального року, і…

-   Я от тут хочу вчитися, - перебив я тата.

-   Де це «от тут»?

     Я показав йому буклет, той, де на фотці учні працювали за верстатом. Мама одягла окуляри:

-  Де це? Тридцять кілометрів на північ від Баланса… Технічний ліцей Граншан… Але нам потрібен коледж…

-   Коледж при ньому теж є.

-   Звідки ти знаєш? – здивувався тато.

-   Я туди дзвонив.

-  Ти?!

-  Ну так, я.

-  Коли?

-  Ще перед канікулами.

-  Ти?! Туди дзвонив? Навіщо?

-  Так просто… хотів дізнатися.

-  І що?

-  Нічого.

-  Чому це ти нам нічого не сказав?

-  Тому що все одно нічого не вийде.

-  Чому це не вийде?

-  Тому що прийом на навчання залежить від успішності, а яка у мене успішність? Моїм табелем тільки піч топити…

     Батьки мовчали. Тато вивчав програму ліцея Граншан, а мама охала.

    Наступного дня я пішов у школу, як звичайно, і через день теж, і через два.

     Тепер я розумів, що значить «перегоріти». Саме це зі мною відбулося. Я перегорів. Щось у мені погасло, і стало байдуже.

      Я нічого не робив. Ні про що не думав. Нічого не хотів. Ні-чо-го. Я згріб усі свої «Лего» в картонну коробку і віддав їх Габріелю, двоюрідному братику. Дома я тільки і робив, що дивився телевізор. Кілометри і кілометри кліпів. Я годинами лежав у ліжку. Нічого не майстрував. Мої руки висіли мотузками по обидва боки від тонкого тулуба. Іноді мені здавалося, що вони мертві. Переключати канали та відкривати пляшки – хіба що на це вони ще годилися.

       Я сам собі став противним, я перетворювався на ідіота. Мама права: іще трохи, і я почну жувати за обідом сіно.

     Навіть до діда з бабусею мені не хотілося. Вони хороші, але нічого не розуміють.

     Старі дуже.

     І потім, де діду просікти мої проблеми? Він був відмінником. Проблеми – він навіть не знає, що це таке. Про батьків я взагалі мовчу. Вони навіть не розмовляли один з одним. Зомбі та й тільки.

      Мені так і хотілося струсити ними добряче, а раптом витрясу…  Що? Не знаю.

     Слово, усмішку, жест? Що-небудь.

     Я валявся, втупившись в телевізор, як раптом задзвонив телефон.

-  Що це ти, Тото, забув мене?

-  Е-е…

-  Як так? А Жозеф? Ти обіцяв, що допоможеш мені відвезти йому шафу!

Упс! Зовсім із голови вилетіло.

-  Я зараз, уже йду. Вибач!

-  Без проблем, Тото, без проблем. Шафа нікуди не втече.

     Жозеф на знак вдячності пригостив нас по-королівському. Я з’їв біфштекс по-татарськи величиною з Везувій і цілу гору всякої смакоти. Там були каперси, цибуля, травки, червоний перець… Умм… Дід Леон поглядав на мене і усміхався:

-  Одне задоволення на тебе дивитися, Тото. Скажи спасибі своєму старому діду, що він час від часу тебе експлуатує: хоч наїсишся досхочу.

-  А ти? Чому ти нічого не їсиш?

-  Я? .. Та я, знаєш, не голодний… Твоя бабуся мене нагодувала сніданком…

     Я знав, що він обманює.

      А потім нам показали кухню. Я занімів, побачивши, які там каструлі і сковорідки – величезні! І величезні черпаки, і дерев’яні ложки, схожі на катапульти, і десятки ножів, розкладених по ранжиру, гостро-прегостро наточених.

Жозеф покликав нас:

-  Познайомтеся! Це Тіті! Наш новенький… Славний хлопчина. Вже я його вишколю, а потім, через рік-другий, ці мишленовські олухи набіжать сюди, як мухи на мед, це я вам кажу! Ти що не вітаєшся, Тіті?

-  Здрастуйте.

    Він чистив картоплю – мабуть, мільйон кілограмів. Вид у нього був задоволений.

     Ніг не видно під горою лушпиння. Я дивився на нього і думав: «Шістнадцять років… Йому напевно уже виповнилося…»

     Залишаючи мене біля дому, дід Леон повторив:

-  Ну так зробиш, як домовилися?

-  Угу.

-  Наплюй на помилки, на стиль, на свій паскудний почерк – на все наплюй. Просто що на душі, про те і напиши, добре?

-  Угу…

     Я сів писати лист в той же вечір. Хоч він і говорив «наплюй», я порвав одинадцять чернеток. А написаний лист був зовсім короткий…

    Ось він, я переписав його для вас.

    «Шановний директор школи Граншан!

     Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, тому що в мене дуже погана успішність.

    Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас є слюсарні і столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці і все таке.

     Я думаю, що оцінки – не найголовніше в житті. По-моєму, важливо знати, чого ти хочеш.

      Мені хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде краще – так я думаю. Я не дуже повний, у мені 35 кіло надії.

     Всього доброго, Грегуар Дюбоск.

     P. S.: Я вперше у житті прошусь у школу, сам не розумію, що зі мною, мабуть, захворів.

     P. S.: Посилаю Вам креслення машинки для чистки бананів, яку я сам зробив, коли мені було сім років».

    Я перечитав лист, вийшло дурнувато, але в мене не вистачило духу переписувати тринадцятий раз.

    Я уявив собі, з яким обличчям директор буде його читати… «Звідки тільки взявся такий дурник?» - мабуть, подумає він, зімне листок і запустить паперову кульку в кошик для сміття. Відсилати лист не дуже хотілося, але я обіцяв дідові, словом, відступати було нікуди.

    Я опустив його в ящик, повертаючись зі школи, а потім, коли сів обідати, перечитав буклет і тут виявилося, що директор був насправді директоркою! От осел! Це я так подумав про себе, закусивши зсередини щоку. Осел, тупиця, тричі ідіот!..

     35 кіло кретинства, це точно…

     Потім наступили осінні канікули. Я гостював у Орлеані у тітки Фанні, маминої сестри. Грався  на комп’ютері дядька, лягав не раніше дванадцятої, а встати намагався якомога пізніше. Валявся до тих пір, поки двоюрідний братик не застрибував до мене у ліжко з вигуками:

-  Йєго! Давай г’ять в йєго! Гьєгуаг, вставай, підемо г’ять в йєго!

    Чотири дні я будував йому із «Лего» то гараж, то село, то корабель. Коли я закінчував, він усміхався, задоволений, а потім брав мою конструкцію і – бац! – зі всієї сили кидав її на підлогу і дивився, як вона розлітається на тисячу шматочків. Перший раз я, чесно кажучи, розізлився, але коли почув, як він сміється, відразу забув про витрачені даремно дві години. Сміх братика я просто обожнював.