35 кіло надії/1

Анна Гавальда
35 кіло надії

Моєму дідусеві і Марі Тондельє

Я ненавиджу школу.

Ненавиджу її більше за все на світі.

Ні, навіть ще сильніше…

Вона зіпсувала мені все життя.

      До трьох років, точно можу сказати, я жив щасливо. Я погано це пам’ятаю, але мені так здається. Я грався, десять разів підряд дивився мультик про ведмежа, малював картинки і придумував мільйон пригод для Гродуду – це було моє улюблене плюшеве щеня. Мама розповідала, що я годинами сидів один у своїй кімнаті і не сумував, говорив без перестану, ніби як сам із собою. Ось я думаю: мабуть, щасливо мені жилося.

      Тоді, в дитинстві, я всіх любив і думав, що мене теж всі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки і п’ять місяців, раптом – бац! – в школу!

      Першого ранку я ніби навіть був радий. Батьки напевно все літо мені втовкмачували: «Ось здорово, милий, ти підеш у справжню школу!» Ну і все таке… Вони говорять, я навіть не плакав. (Я взагалі цікавий, мабуть, хотів подивитись, які там в них іграшки і чи є «Лего»…) Словом, до обіду я повернувся задоволений, все з’їв і побіг у свою кімнату, розповісти Гродуду, як цікаво було в школі.

      Якби тоді я знав, то як слід посмакував би ті останні щасливі хвилини, тому що відразу після цього моє життя пішло шкереберть.

-  Пішли, - сказала мама.

-  Куди?

-  Як куди... В школу!

-  Ні.

-  Що – ні?

-  Я більше туди не піду.

-  Ось як? Чому ж?

-  Досить уже, бачив я цю школу, нічого там цікавого. В мене тут повно справ, дома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку машинку, щоб шукати кісточки, а то він їх багато закопав у мене під ліжком, а знайти не може, так що ніколи мені в школу ходити.

     Мама присіла прямо переді мною навшпиньки. Я закрутив головою.

     Вона стала мене умовляти. Я заплакав. Вона підняла мене на руки, я завищав. І тоді вона вліпила мені ляпас.

Перший у моєму житті.

Ось так.

Ось тобі і школа.

Так почався кошмар.

Я мільйон разів чув, як батьки розповідали цю історію.

     Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультанту з профорієнтації. І до цього часу кожного разу, коли її чую, я згадую, що цей самий детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.

      А зараз мені тринадцять років, і я навчаюсь у шостому класі. Так, сам знаю, щось тут не так. Не треба загинати пальці, сам поясню. Два рази я залишався на другий рік і ось тепер – у шостому.

      Через цю школу вдома постійно скандали, самі розумієте… Мама плаче, а батько кричить на мене, або, навпаки, мама кричить, а батько мовчить. А мені погано, коли вони такі, але що я можу вдіяти? Що їм сказати? Нічого. Я нічого не можу їм сказати, тому що, якщо відкрию рота, буде ще гірше. А вони товчуть мені одне і те ж, як папуги: «Працюй!» «Працюй!» «Працюй!» «Працюй!» «Працюй!»

      Та розумію я, розумію. Не зовсім я все-таки тупий. Я б і радий працювати, та ось біда – не виходить. Все, чому навчають у школі, для мене – китайська грамота. В одне вухо влітає, а в інше вилітає.    Водили мене до лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. Часу потратили купу, а дослідили, що в мене, бачте, проблема з концентрацією уваги. Насмішили! Я-то сам знаю, що зі мною, мене б спитали. Все зі мною гаразд. Ніяких проблем. Просто мені нецікаво. Не-ці-ка-во. І все.

     Добре в школі було тільки один рік – у старшій дитсадківській групі. Там у мене була вихователька Марі. Ось її я ніколи не забуду.

       Я тепер думаю, Марі пішла працювати в школу, щоб займатися тим, що їй подобалося у житті: займатися рукоділлям та майструвати всяку всячину. Я її відразу полюбив. Із самого першого дня. Плаття вона сама собі шила, светри сама в’язала, прикраси сама придумувала. Не було дня, щоб ми не приносили що-небудь додому: їжачка із пап’є-маше, кошеня з пляшечкою молока, мишку у горіховій шкаралупі, вертушки, малюнки, аплікації… От це була вихователька – ми у неї не тільки перед Святом мам працювали з бажанням. Вона говорила: не даремно прожитий той день, коли ти щось зробив своїми руками. Тепер я думаю, що від того щасливого року і пішли усі мої нещастя, тому що саме тоді я зрозумів одну дуже просту річ: більше за все на світі мені цікаві мої руки і те, що вони здатні змайструвати.

       Іще скажу про Марі: добре знаю, чим я їй зобов’язаний. Непоганою успішністю у підготовчому класі – ось чим. Вона-то зрозуміла, з ким має справу. Знала, що я готовий розревітися, якщо мене просять написати своє ім’я, що я нічогісінького   не запам’ятовую і для мене навіть лічилочку прочитати напам’ять – тихий жах. В останній день перед канікулами я прийшов з нею попрощатися. В горлі стояв клубок, і говорити було важко. Я простягнув їй свій подарунок – це була суперріч для олівців,  з ящичками для скрепок і кнопок, які виймалися, гніздечком для гумки і ще всілякими наворотами. Скільки я її клеїв і розмальовував – з розуму зійти. Марі була задоволена, я бачив, і, по-моєму, дуже хвилювалась. Вона сказала мені:

-  В мене також є для тебе подарунок, Грегуар…

Це виявилася товста книга.

-  На наступний рік, - додала Марі, - ти підеш у підготовчий клас, до мадам Даре, і повинен будеш дуже-дуже старатися…  знаєш навіщо?

Я похитав головою.

-  Щоб прочитати все, що тут написано.

    Дома я попросив маму прочитати мені назву. Вона поклала товсту книгу на коліна і сказала:

-  «1000 справ для умілих рук». О-ля-ля, це скільки ж всього попереду!

    Мадам Доре я ненавидів. Ненавидів її голос, її кривляння, те, що у неї завжди були любимчики.  Але я все таки навчився читати, тому що дуже хотів зробити бегемота із коробочки від яєць зі сторінки 124.

     У моїй педагогічній характеристиці Марі написала: «У цього хлопчика голова як решето, золоті руки і величезне серце. Якщо постаратися, із нього вийде толк».

     Перший і останній раз за все моє життя працівник народної освіти сказав про мене добре слово.

     В будь-якому випадку я знаю людей, яким все це теж не подобається. Ось ви, якщо я наприклад спитаю: «Школу любите?», -  що відповісте? Похитаєте головою: ні, зрозуміла справа. Хіба що підлабузники із підлабузників скажуть «так» або вже такі «ботани», яким і справді подобається щодня ходити перевіряти свої здібності. Але я не про них… Хто все це любить по-справжньому? Теж мало хто. Мало, але є. Таких, як я, називають «ледарями» і «дармоїдами», у яких весь час болить живіт.

      Я прокидаюсь за годину до будильника, а то і більше. Годину лежу і відчуваю цей біль у животі, як він набухає, набухає… До того часу, коли треба вставати з ліжка, мене уже нудить так, що здається, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок – мука. Я взагалі нічого не можу їсти, але мама стоїть над душею, і хочеш - не хочеш доводиться запихати в себе тости. В автобусі біль стискається у тугу-тугу грудку. Якщо я зустрічаю дорогою товаришів із класу, можна поговорити, наприклад, про «Зельде», тоді трохи відпускає, але коли їду один, грудка душить мене.

    Справжній жах – це увійти на шкільне подвір’я. Запах  школи – ось що гірше за все. Запах крейди і старих кросівок, від якого важко дихати і нудота підкочується до горла.

      До четвертої клубок починає розсмоктуватися, і я зовсім його не відчуваю, коли вдома відкриваю двері своєї кімнати. Потім скручує знову – це коли приходять з роботи батьки і починають допитуватись, як пройшов день, і ритися в моєму портфелі, щоб перевірити щоденник, але уже не так сильно, тому що до їхніх скандалів я звик.

       Ні, брешу, звичайно. Нічого я не звик. В будинку постійні скандали, і мені ніяк не вдається їх уникати. Важко. Батькам моїм обов’язково щовечора треба посваритися. Вони не знають, до чого причепитися, от і користуються мною і моїми паскудними оцінками. «Це ти винен, це ти винна!» Мама кричить, що батько ніколи мною не займався, часу на сина у нього немає, а він їй відповідає, щоб не звалювала з хворої голови на здорову, вона сама, бачте, мене розпанькала.

      Дістало, як же це мене дістало…

      Мене це так дістало, що ви навіть уявити собі не можете.

      Я, коли вони кричать, подумки затикаю собі вуха і намагаюся думати тільки про те, що в даний момент майструю, наприклад, космічний корабель для зоряних війн із «Лего-систем», або апарат для видавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду із дерев’яного конструктора «Капас».  А потім починається знущання уроками. Якщо мені допомагає мама, завжди закінчується тим, що вона плаче. Якщо батько – плачу я.

      Ось я вам все це розповідаю, а ви ще подумаєте, що мої батьки паскуди або діймають мене. Та ні ж, ні, вони у мене класні, просто класні… словом, батьки як батьки. Усе через школу. Я, між іншим, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину завдань – щоб менше було скандалів і сліз вечорами. Чесне слово, тільки тому, але у мене язик не повернувся сказати це директорці, коли я заливався сльозами в її кабінеті. Дуже по-дурному.

Взагалі то я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все одно через місяць вона мене відрахувала.

      Відрахувала через фізкультуру.

       Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так, як школу. Майже так. Якби ви мене тільки бачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як кажуть, – речі несумісні. Я не вдався ні зростом, ні мускулатурою, ні силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик.

       Буває, стою – руки в боки, груди вперед – перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вид іще той, вилитий черв’як на заняттях з бодібілдингу, чи ще той, пам’ятаєте, що хотів вступити в легіон в «Астериксі»? Ніби такий здоровань, а коли знімає плащ із звірячих шкур, видно, що здохляк. Коли я дивлюсь у дзеркало, завжди його згадую.

      Але добре, не можна ж усе на світі брати в голову, на щось можна і наплювати, інакше і схибнутися недовго. Так ось, наплював я в минулому році на фізкультуру. Навіть коли пишу це слово, рот у мене сам собою розтягується в посмішці від вуха до вуха. Тому що на уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.

     Ось так це почалося.

-  Дюбоск Грегуар, - сказала вона, втупившись у журнал.

-  Я.

     Я знав, що знову завалю на фіг вправу і буду посміховиськом.

     Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.

     Словом, тільки я ступив вперед, усі вже хихотіли.

     Але сміялися цього разу не над моєю незграбністю – просто я в той день уже досить безглуздо виглядав. Я забув удома спортивну форму, уже третій раз за чверть, тому я і попросив Бенжамена дати в борг форму брата, щоб знову не залишили після уроків. (Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали!) Я тільки не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня зростом метр дев’яносто…

     Ну ось, уявіть собі мене у формі XXL і кросівках сорок п’ятого розміру. Чи треба говорити, що успіх я мав…

-   Це що таке? Що за вигляд? – рявкнула Берлюронша.

     Я прикинувся дурачком (це я вмію) і сказав:

-   Е-е, сам не розумію, мадам, на минулому тижні все було в пору… Не розумію…

     Вона ніби почала злитися:

-  Ану, подвійний переворот вперед, ноги разом.

     Я перевернувся один раз через пеньок-колоду і втратив кросівок. Почув, як всі регочуть, і вирішив: що мені втрачати, розвеселю їх іще більше. Перевернувся знову і запустив інший в стелю.

     Коли я піднявся, у мене з-під штанів виглядали труси. Мадам Берлюрон була червона, як буряк, а хлопці від реготу трималися за боки. І у мене від їхнього сміху щось опустилося всередині, тому що сміялися не від злості, сміялися класно, як у цирку. Після цього уроку я вирішив, що завжди буду на фіз-рі клоуном. Коли люди качаються від сміху завдяки вам, це ж здорово, і потім, це як наркотик: чим більше сміються, тим більше хочеться їх смішити.

     Мадам Берлюрон наказувала мене так часто, що місця в щоденнику не вистачало. Зрештою мене і відрахували через це, але я не жалкую. Мені хоч трішки краще стало в школі, хоч щось я зумів.

     Що я виробляв – не описати. Раніше мене ніхто в команду брати не хотів, гравець я ніякий, а тепер через мене готові були битися, тому що я своїми номерами запросто міг дестабілізувати противника.   Пам’ятаю, одного разу мене поставили на ворота… Ото сміху було…Коли м’яч летів на мене, я вищав і ліз на сітку, як перелякана макака, а коли треба було ввести м’яч у гру, хитрував кинути його через себе, прямим влученням у свої ворота.

     Одного разу я навіть кинувся вперед, хотів м’яч спіймати. Я його, зрозуміло, навіть не торкнувся, зате піднявся з пучком трави в роті, як корова, і замукав: «Мууууу!» У той день Карина Лельєвр обмочилася від сміху, а мене залишили на дві години після уроків… Але справа того варта.

     А відрахували мене через коня. Найцікавіше, що я не валяв дурня. Треба було стрибнути через цю шкіряну машину з ручками, і, коли прийшла моя черга, я трохи не доскочив і страх як боляче ударив собі… ну… словом, ви розумієте, про що я говорю. Ясна річ, хлопці подумали, що я прикидаюся і горлаю «У-у-у-уййй!», щоб їх посмішити, а Берлюронша поволокла мене прямісінько до директорки.

      Я від болю пополам зігнувся, але не плакав.

      Не хотів дарувати їм таке задоволення.

Батьки теж мені не повірили, а коли дізналися, що мене через сміх вигнали, то моя взяла. Раз у житті вони горлали не один на одного, а хором на мене і вже відвели душу.

      Коли вони нарешті відпустили мене в мою кімнату, я закрив двері і сів на підлогу. А потім сказав собі: «Одне із двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе мерзенне, і сам ти повна бридота, і, якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати». Того вечора я зробив чудо-юдо із усілякого непотребу, який знайшов на будівництві, і назвав його «Пугало-Берпугало».

     Не скажеш, що дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.

     Тільки одна людина мене тоді втішала – мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене  втішав: з того часу як я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.