Пригоди Тома Соєра 9 р.

Марк Твен

ПРИГОДИ  ТОМА  СОЄРА 

Розділ дев’ятий

Того вечора Тома й Сіда, як завжди, о пів на десяту відіслали спати. Вони проказали молитву, і незабаром Сід заснув. Але Тому не спалося — він у тривожному нетерпінні чекав умовного сигналу. Коли йому вже почало здаватися, що скоро настане світанок, він почув, як годинник вибив десяту. Було від чого впасти у відчай. Він не міг навіть соватися в постелі, як того вимагали його збуджені нерви, тому що боявся розбудити Сіда. Він лежав тихо й напружено вдивлявся в темряву. Стояла гнітюча тиша. Потроху з цієї безмовності почали вирізнятися тихенькі, ледь чутні звуки. Передусім — цокання годинника. Таємниче потріскування старих сволоків. Слабке поскрипування сходів. Зрозуміло: будинком бродили духи. З кімнати тітки Поллі долинало глухе розмірене хропіння. Потім почалося настирливе сюрчання цвіркуна, а де саме сюрчить цвіркун — цього не може визначити найтямовитіша людина. Потім — у стіні, в узголів’ї ліжка, почулося лиховісне «тік-тік» шашеля. Том здригнувся: це означало, що чиїсь дні полічені. Потім у нічному повітрі пролунало віддалене собаче виття, і негайно ж, ще далі, уже слабкіше, завив інший собака. Том відчував справжні муки. Нарешті він вирішив, що час скінчився й почалася вічність. Несамохіть він почав занурюватися в дрімоту. Годинник пробив одинадцяту — він не чув. Раптом в його невиразний сон увірвалося сумовите нявкання кішки. Десь неподалік відчинилося вікно, і цей шум розбудив Тома. Хтось вигукнув: «Брись, клята!» — і об стіну тітчиного сараю для дров з брязкотом розбилася порожня пляшка. Том миттю підхопився, одягнувся, виліз через вікно, порачкував дахом, разів зо два тихенько нявкнув у відповідь, потім перескочив на дах сараю і звідти зістрибнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з дохлою кішкою в руках. Хлопчики рушили в дорогу й одразу зникли в темряві. За півгодини вони вже скрадалися у високій траві кладовища.

Кладовище було старовинного типу, яких у західних штатах чимало. Розташоване на горбі містечка, воно було обнесене ветхою дерев’яною огорожею, що подекуди похилилася, повалилася всередину, а подекуди назовні, але ніде не стояла прямо. Усе кладовище заросло травою та бур’янами. Старі могили позападали. Жоден надмогильний камінь не стояв на своєму місці, над могилами стирчали нахилені до землі трухляві надгробки, поточені червою, і шукали опори, і не знаходили її. На всіх них колись було написано: «Вічна пам’ять такому-то», але написи на більшості з них постиралися, і їх тепер не можна було прочитати навіть при денному світлі.

Вітер тихо стогнав у гілках, і Тому зі страху ввижалося, що це душі померлих скаржаться — навіщо люди турбують їхній спокій.

Приятелі говорили мало й тільки пошепки: час і місце, тиша і врочистість справляли на них гнітюче враження. Вони знайшли свіжий могильний насип, який шукали, і зачаїлися під трьома великими осокорами за кілька кроків від нього. Вони чекали, як їм здалося, досить довго. Десь далеко пугикала сова, і це був єдиний звук, що порушував мертву тишу. Тома охоплювали дедалі похмуріші думки, і він вирішив розрадити себе балачкою:

— Як ти гадаєш, Геккі, — почав він пошепки, — не гніваються мерці, що ми прийшли сюди?

Гекльберрі шепнув у відповідь:

— Хто їх знає, не знаю! А страшно тут... Еге ж?

 — Ще б пак!

Запала довга мовчанка: хлопці обмірковували те, як ставляться небіжчики до їхніх відвідин. Потім Том прошепотів:

— Слухай, Геку, як ти думаєш, старий пень Вільямс чує, що ми говоримо?

— Звісно, що чує. Принаймні душа його чує.

Знову помовчали.

— Шкода, — сказав Том, — що я назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Його всі називають старим пнем.

—- Коли говориш про небіжчиків, Томе, слід бути обережнішим.

Це відбило в Тома бажання продовжувати розмову. Раптом він схопив товариша за руку:

— Чого ти, Томе?

Обидва притислись один до одного. Серця їх сполохано калатали.

— Цсс! Ось знову! Невже не чуєш? Ось! Нарешті чуєш?

— Господи, Томе, вони йдуть! Вони йдуть! Це вони! Що нам робити?

— Не знаю. Думаєш, вони нас побачать?

— Ой, Томе, адже вони бачать у темряві, як кішки. І навіщо тільки я пішов!

— Та ти не бійся... Може, вони нам нічого не зроблять. Адже ми їх не чіпаємо. Якщо ми будемо сидіти тихесенько, може, вони нас і не помітять.

 — Гаразд. Я спробую... Боже, я весь тремчу!

 — Цсс! Слухай!

Хлопці, затамувавши подих, міцно притислися один до одного. З іншого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси.

— Дивися! Дивися! — прошепотів Том.

— Що там таке?

— Це пекельний вогонь! Ой, Томе, як жахливо!

У темряві з’явилися якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі, як ластовинки, незліченні іскорки світла.

— Це дияволи, тепер уже напевно! — прошепотів Гекльберрі і здригнувся.

— Цілих три! Ну, ми пропали!

— Ти можеш прочитати молитву?

— Спробую... Та не бійся — вони нас не чіпатимуть. Отче наш , що на небі... врятуй і помилуй мене...

— Цс!

— Що там, Геку?

— Це люди! Принаймні один із них — напевно. У нього голос Меффа Поттера.

— Не може бути!

— Точно він! Принишкни, не дихай! Він нас і не побачить: він п’яний як чіп. Він завжди такий.

— Гаразд. Я причаївся... Зупинилися. Шукають щось. Не можуть знайти. Ось знову сюди... Ач, як біжать! Знову ближче... Знову далі... А тепер — ой, як близько! І прямісінько сюди. Слухай, Геку, я й інший голос упізнав — це індіанець Джо!

— І справді, клятий метис! (Метиси — нащадки від змішаних шлюбів білих та індіанців) Уже краще б чорти, їй-богу! І чого їм тут треба, хотів би я знати...

Шепотіння урвалося, бо ті троє дійшли до могили й зупинилися за кілька кроків від того місця, де сховалися хлопчики.

— Тут, — сказав третій і підняв ліхтар — світло впало йому на обличчя. То був молодий лікар Робінсон. Поттер та індіанець Джо

несли ноші з мотузкою і двома лопатами. Вони опустили ноші на землю

й почали розривати могилу. Лікар поставив ліхтар в узголів’ї могили, а сам сів на землю, притулившись до одного з осокорів. Він був так близько, що хлопці могли б доторкнутися до нього рукою.

— Покваптеся! — мовив він тихо. — 3 хвилини на хвилину зійде місяць.

Вони щось пробурчали у відповідь і продовжували копати. Деякий час було чути лише скрегіт лопат, що відкидали вбік дрібні камінці й грудки землі, — звук одноманітний і сумовитий.

                  Нарешті пролунав глухий стукіт об дерево: лопата наткнулася на труну, і через декілька хвилин ті, що копали, підняли її вгору. Вони зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. У цю мить із-за хмар вийшов місяць і освітив бліде обличчя мерця. Присунули ноші, поклали на них труп. Накрили рядном і прив'язали мотузкою. Поттер вийняв великий складаний ніж, обрізав кінець мотузки, що метлявся, і сказав:

— Ну, коновали, от ми і впоралися з цим брудним дільцем. Давайте іще п’ятірку, а то можемо залишити його і тут.

— Правильно! — сказав індіанець Джо.

— Як це розуміти? Дозвольте! — заперечив лікар.

— Адже ви зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.

— Справді, заплатили, але в нас з вами є й інші рахунки, — сказав Джо, підходячи до лікаря. (Лікар уже звівся на ноги). — П ’ять років тому я прийшов на кухню вашого батька — сподівався щось попоїсти, а ви мене прогнали. Я був голодний, а мене виштовхали, як злодюжку і шахрая. А коли я поклявся, що так цього не залишу, хай би й сто років минуло, ваш батечко посадив мене до в’язниці як волоцюгу. Ви думаєте, що я забув? Ні, недаремно в мені індіанська кров! Тепер ви в мене в руках, і ми з вами поквитаємося, так і знайте!

Він погрозливо підніс кулак до самого лікаревого обличчя. Той несподівано розмахнувся і одним ударом звалив негідника на землю. Поттер упустив на землю свого ножа і закричав:

— Гей, ви! Не чіпайте мого товариша! — І кинувся на лікаря з кулаками. Вони зчепилися в запеклій бійці. Молотили один одного кулаками, топтали траву й гепали ногами об землю так, що вона аж двигтіла. Індіанець Джо схопився на ноги; очі його палали ненавистю; він схопив кинутий Поттером ніж, скрадаючись, вигнувши спину, немов кіт, почав кружляти навколо тих двох, вичікуючи нагоди, щоб завдати удару. Раптом лікар, вирвавшись з рук супротивника, схопив важку надгробну дошку з могили Вільямса й так ударив нею Поттера, що той повалився на землю; у ту саму мить метис зловчився і встромив ніж аж до руків’я в груди молодика. Той поточився і впав на Поттера, заливаючи його своєю кров’ю. У цей час на місяць набігли хмари й укрили темрявою цю моторошну картину. Перелякані хлопці щодуху кинулися бігти, тікаючи якнайдалі від цього жахливого місця.

Коли місяць знову з’явився з-за хмари, індіанець Джо стояв над двома тілами в глибокій задумі. Лікар пробурмотів щось невиразне, разів зо два зітхнув і затих.

— Ну ось і поквитався з тобою! — неголосно мовив метис.

І він обібрав убитого. Потім уклав фатальний ніж у розкриту праву руку Поттера і сів на порожній труні. Минуло три, чотири, п’ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Він стис у руці ніж, підніс його до очей і, здригнувшись, упустив його на землю; потім підвівся і сів, відштовхнувши від себе тіло вбитого лікаря; подивився на нього, безглуздо озирнувся навколо й зустрів погляд метиса.

 — Господи, Джо, як це сталося?

 — Кепські справи! — мовив той, не рухаючись з місця.

 — За що це ти його?

 — Я? Це не я!

 — Скажи комусь іншому! Хто тобі повірить?

Поттер поблід і весь затрусився.

— Я ж думав, що в мене хміль пройшов. Не треба було мені пити ввечері. Досі в голові паморочиться — гірше, ніж коли ми йшли сюди... Я мов у тумані — нічого не пам’ятаю. Скажи мені, Джо, по совісті скажи, старий друже, невже це я його? Але ж я не хотів його вбивати, у мене й на думці цього не було, — слово честі, Джо! Скажи мені, як це трапилося, Джо? Як жахливо! Такий молодий... такі надії подавав...

— Ви двоє зчепилися; він огрів тебе дошкою по довбешці; ти так і перекинувся. Потім устав, зіпнувся на ноги, тремтиш, хитаєшся, не в собі, і раптом вихопив ножа та як штрикнув його. Тієї ж миті він удруге завдав тобі удару. Ну, а вже після цього ти впав і лежав, не ворушачись, мов дерев’яна колода.

— Ох, я не тямив, що роблю! Нехай мене град поб’є, якщо брешу! Це все горілка накоїла, та ще, мабуть, і розізлив він мене. Битися бився, але щоб ножем ... Та я, Джо, коли траплялося з ким посперечатися, тільки кулаками молотив, без ножа. Це всі знають... Джо, не кажи нікому! Дай слово, що не розкажеш, Джо! Я завжди тебе любив, Джо, завжди заступався за тебе. Хіба ж ти не пам'ятаєш? Ти нікому не скажеш, Джо?

Бідолаха впав перед убивцею на коліна й благально склав руки. Той незворушно дивився на нього.

— Гаразд, Меффе Поттер, ти завжди ставився до мене по-людськи, чесно, і я не викажу тебе. Будь спокійний, моє слово вірне. Отже, і говорити більше немає про що.

— Джо, ти — ангел, їй-богу! Буду благословляти тебе до останнього подиху...

Поттер заплакав.

— Ну, годі тобі, годі! Знайшов час рюмсати. Ти краще йди тією дорогою, а я піду цією. Та, дивися, не залишай за собою слідів!

Поттер спочатку пустився підтюпцем, а потім побіг щодуху. Дивлячись йому вслід, метис пробурмотів:

— Якщо він і справді втратив пам’ять від горілки й від удару дошкою по голові, він не скоро згадає про ніж. А коли згадає, то побоїться повернутися на кладовище — боягуз нещасний!

Минуло дві чи три хвилини — і вже тільки місяць з неба дивився і на убитого, на труп, накритий рядном, на труну без віка, на розриту могилу... Довкола  знову панувала тиша.

                                            (Переклад Інни Базилянської)