Закуток діда Леона – це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-Баби. Коли бабуся починає нас злегка діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:
- Що,
Грегуар, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?
І
ми потихеньку линяємо під бабусине вуркотіння:
- Давай,
давай! Задурюй голову дитині…
А
дід знизує
плечима:
- Та
досить тобі, Шарлотто.
Ми з Грегуаром усамітнюємося, нам треба спокійно подумати.
- А
про що це ви будете думати, цікаво?
- Я
– про своє життя, яке позаду, а Грегуар – про своє, яке попереду.
Бабуся
відвертається і бурмоче,
що краще б їй оглохнути,
ніж чути таке. На що дід завжди відповідає:
- Душа
моя, ти і так уже оглохла.
Мій дід Леон – такий же майстер на всі руки, як і я, тільки у нього до того ж
ще і голова варить. У школі був відмінником, першим у класі з усіх предметів і,
між іншим, признався мені одного разу, що ніколи не сидів за підручниками у
вихідні («Чому?»- «Та просто не хотів, і все»). Він був першим з математики, з
французької, з англійської, з історії – з усіх предметів, чесне слово! У
сімнадцять років він поступив до Вищої політехнічної школи, а це, між іншим,
найскладніший вуз у Франції. А потім він будував колосальні штуки: мости,
транспортні розв’язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід
запалює потухлий огарок і починає роздумувати вголос:
- Важко
сказати. Я ніколи точно
не знав, як називалася моя посада… Словом так: мені показували креслення, щоб я сказав свою
думку – упаде ця штуковина чи ні.
- І
все?
- І
все, і все… Це не так уже мало, хлопче! Наприклад, скажеш ти «ні», а гребля
візьме і посунеться – точно
сядеш у калюжу, повір мені!
Дідів закуток – це місце, де мені найкраще в світі. Хоча, здавалося б, що там
такого особливого – сарайчик із дошок і листового заліза у кутку садка, зимою у ньому холодно,
літом жарко. Я намагаюся забігати туди як можна частіше. Що-небудь
змайструвати, взяти напрокат інструмент чи деревя’шку, подивитись, як працює
дід Леон (він зараз робить на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним
чи просто посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все. Пам’ятаєте, я
говорив, що від запаху школи мене нудить? Так от, тут – навпаки: входячи у цей сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб поглибше
вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею,
тютюну і ще багато чого. Здорово. Я давно вирішив, що коли-небудь виділю цей
запах в чистому вигляді, створю духи і назву їх «Закуток».
Щоб нюхати, коли стає нудно від цього життя.
Коли я вперше залишився на другий рік, мій дід Леон, коли дізнався про це,
посадив мене на коліна і розповів казку про зайця і черепаху. Я дуже добре
пам’ятаю, як сидів, притиснувшись до нього, і який лагідний у нього був голос.
- Ось
бачиш, малюк, ніхто і гроша ламаного не поставив би на цю нещасну черепаху,
занадто повільно вона повзла… І все-таки вона прийшла першою… А знаєш чому?
Тому що черепашка була молодець, наполеглива і трудолюбива. Ти ж теж такий,
Грегуар… Я знаю, я бачив тебе за роботою. Бачив, як ти годинами сидиш не ворухнувшись, коли
шліфуєш дерев’яшку чи макети свої розфарбовуєш… Ти такий же молодець, як ця
черепаха.
- Але
в школі нам не задають нічого шліфувати! – проревів я у відповідь. – Нам
задають тільки такі штуки, які у мене не виходять!
Коли дід узнав про шостий клас, як зазвичай, а він чомусь не відповів на моє «здрастуй».
Поїли ми мовчки, після кави він ніби і не збирався нікуди виходити.
- Діду.
- Що?
- Підемо
в закуток?
- Ні.
- Чому?
- Тому що я дізнався від твоєї мами паскудну
новину.
- …
- Я
тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і робиш усе, щоб затриматися у ній якнайдовше…
Я
мовчав.
- Адже
не такий же ти все-таки тупий, яким тебе вважають! Чи такий?
Голос
у нього був сердитий.
- Так.
- Ох, терпіти цього
не можу! Звичайно, легко тобі сказати, що ти ні на що не годен, щоб нічого не
робити! Ще б пак! Таким уже я народився! Як просто! А далі що? Які твої плани? Залишишся на другий рік
в сьомому, восьмому, дев’ятому, і якщо пощастить, то атестат отримаєш у тридцять років!
Я перебирав куточок диванної подушки, не піднімаючи очей.
- Ні,
правда, не розумію тебе. Словом, на діда Леона можеш більше не розраховувати. Я
люблю самостійних людей, які вміють добиватися своєї мети, зрозуміло? Терпіти
не можу ледарів, які тільки і знають, що жалітися, і в додачу вилітають
із школи за погану поведінку! З розуму зійти! Лоботряс і другорічник! Гарна картина! Вітаю!
Подумати тільки, я завжди тебе захищав…
Завжди! Батькам твоїм говорив, що в тебе вірю, виправдовував тебе, підтримував!
Ось що я тобі скажу, друже: нещасним бути куди легше, ніж бути щасливим, а я не
люблю, чуєш,
не люблю людей, які шукають легкі шляхи. Не терплю нитиків! Будь щасливий, чорт
забирай! Роби що-небудь, щоб бути щасливим!
Він так кричав, що закашлявся. Прибігла бабуся, а я тихенько вислизнув у сад.
Пішов я, звичайно, в закуток. Мені було дуже холодно. Я сів на ржаву каністру і
став думати, як же мені хоч чогось у житті досягнути.
Я б усе зробив, та тільки як будувати, якщо немає ні креслень, ні
матеріалів, ні інструментів, нічого. Тільки тягар на серці, від якого навіть заплакати
не виходить. Своїм перочинним ножем надряпав декілька слів на дідовому верстаку
і пішов у дім, не попрощавшись.
Дома був скандал, довше, голосніше і нудотніше, ніж зазвичай. Закінчувався
червень, і ні в один коледж
з вересня мене приймати не хотіли. Батьки рвали на собі волосся і один на
одному. Сил не було це терпіти. А я намагався, щоб мене менше помічали. Я говорив собі, що якщо так
зменшуватися, зменшуватися, то можна зрештою зовсім зникнути, і тоді всі
проблеми зникнуть самі. Відрахували мене 11 червня. Спочатку я
цілими днями проводив
вдома.
З ранку дивився П’ятий канал або «Телемагазин» (там такі штуки бувають, у
«Телемагазині», з розуму зійти!), після обіду перечитував старі комікси або
збирав потихеньку головоломку із 5000 деталей, подарунок тьоті Фанні.
Але довго я так не витримав. Захотілося хоч чим-небудь зайняти руки… Я став оглядати
будинок, щоб щось покращити.
Мама часто жалілася на гори прасування і говорила, що її мрія – прасувати
сидячи. Ось я і взявся виконати це завдання.
Розібрав ніжки прасувальної дошки – там був упор, і зробити нижче її не
виходило, - вирахував потрібну висоту і установив дошку на чотири дерев’яні
ніжки, як звичайний стіл. Потім відкрутив коліщатка від старого столика – я знайшов
його напроти будинку тиждень назад – і приладнав їх до стільця, на якому давно ніхто не сидів.
Ще і підставку для праски переробив, тому що мама недавно купила нову, іншої моделі, здоровенну
«Мулінекс» з парозволожувачем, і я сумнівався, що стара підставка її витримає.
На це у мене пішло два дні. Потім я взявся за мотор газонокосарки. Розібрав її
повністю, добре почистив і знову зібрав по гвинтику. Косарка завелася з півоберта.
Тато мене не слухав, а я знав,
що не треба везти її в ремонт, все просто через бруд.
Того вечора в будинку дихалося трохи легше. Мама приготувала на вечерю грінки з
ковбасою, сиром і яйцем, мої улюблені, ніби як в нагороду, а батько не став вмикати телевізор.
Він заговорив перший.
- Найобразливіше,
синку, що ти все таки
здібний хлопець… Ну
і що накажеш з тобою робити, як тобі допомогти? Вчитися ти не любиш, що так, то
так. Але до шістнадцяти років від школи нікуди не дінешся, це ти знаєш?
Я кивнув.
- Виходить
замкнуте
коло: чим менше ти навчаєшся, тим більше ненавидиш школу, а чим більше ти її
ненавидиш, тим менше навчаєшся… Як думаєш із нього вибратися?
- Почекаю
до шістнадцяти і піду працювати.
- Розмріявся!
Хто тебе візьме?
- Ніхто,
знаю, я буду винаходити всілякі
штуки і сам їх робити. Багато грошей мені не треба, проживу як-небудь.
- Ось
це ти даремно! Звичайно, не обов’язково бути багатшим за дядю Піксу із
коміксів, але грошей тобі треба буде більше, ніж ти думаєш. Доведеться купувати інструменти,
майстерню, грузовик… та мало що ще!
Ну добре, відкладемо цю тему, зараз не гроші мене хвилюють. Поговоримо краще
про твоє навчання… Ні, Грегуаре,
не кривись, подивись на мене, будь ласка. Нічого у тебе не вийде без мінімуму
знань. Уяви собі, винайшов ти щось неймовірне. Але ж треба подати патент,
вірно? І написати його, між іншим, грамотною французькою мовою… І потім, думаєш, зробив, приніс – і готова
справа? Потрібні схеми, креслення, розрахунки, інакше з тобою ніхто і
розмовляти не буде, а твій винахід хтось украде в мить…
- Ти
думаєш?
- Я
не думаю, я знаю.
Від усього цього мені стало не по собі: в глибині душі я розумів, що тато
правий.
- Я
тому спитав, що в мене уже є один винахід, він міг би забезпечити мене на все
життя, і моїх дітей теж, і навіть вас…
- Що
ж ти винайшов? – усміхнулася мама.
- А
ви таємницю зберігати вмієте?
- Так,
- хором батьки відповіли.
- Покляніться.
- Клянусь.
- Я
теж.
- Ні,
мам, скажи «клянусь».
- Клянусь.
- Ну
ось… Це такі черевики, спеціальні, щоб ходити по горах… з підбором, що
знімається. Ти його прикріплюєш, як звичайно, для підйому, на рівному місці
знімаєш, а щоб спуститися, знову прикріплюєш, тільки спереду, де пальці, тоді
будеш весь час зберігати рівновагу…
Батьки кивнули.
- У
цьому щось є, - сказала мама.
- Якщо
запропонувати це спортивним магазинам, «Декатлону», наприклад…
Мені було приємно, що
вони зацікавилися, що сприймають
мене всерйоз. Але тато все зіпсував, додав:
-
Тільки, щоб заробити на твоєму «зуді», доведеться налягти на математику,
інформатику, економіку…
Ось бачиш, ми знову повернулися
до того ж…
Шукав я собі заняття до кінця червня. Новим сусідам допоміг розчистити сад. Я
виполов там стільки
бур’янів, що пальці у мене порозпухали і позеленіли. Як у Халка.
Сусідів звали месьє і мадам Мартіно. У них був син Шарль, всього на рік старший
за мене, але я з ним
не подружився. Він не відривався від своїх комп’ютерних ігор і якихось дурацьких коміксів, а
якщо починав говорити зі мною, то обов’язково питав одне і теж: у який клас я
піду на наступний рік. Мене це починало трохи діставати.
Мама як і раніше висіла на телефоні в пошуках навчального закладу, який би
виказав нам велику милість і погодився б прийняти мене у вересні. Щоранку ми вигрібали із
поштової скриньки тони рекламних проспектів. Яскраві фотографії на глянцевому
папері розхвалювали достоїнства того чи іншого коледжа.
Це було красиво – і брехливо наскрізь. Я листав їх, хитаючи головою, і думав:
цікаво, як це ухитрилися зняти усміхнених учнів? Чи то їм заплатили, чи то
повідомили, що їх учитель французької мови звалився у прірву. Тільки одна школа
мені сподобалась, але знаходилась вона в якомусь Петаушноке-лез-Уа під
Балансом. Учні на фотографіях не сиділи за партами і не усміхалися в камеру. На
одному знімку діти пересаджували рослини в оранжереї, на другому розпилювали
дощечки за верстаком і навіть не думали усміхатися – вони були зайняті справою.
Виглядало
здорово, але це був технічний ліцей. У животі знову занило.
Месьє Мартіно зробив мені пропозицію: допомогти йому обдерти в будинку старі
шпалери, за плату. Я погодився. Ми разом поїхали в прокатну фірму «Кілуту» і
взяли два парових насоси.
Його дружина з Шарлем поїхали
відпочивати, мої батьки були на роботі. Ніхто нам не заважав.
Ми попрацювали на славу, але як ми втомились! Було спекотно. Працювати, коли на
вулиці 30 градусів в тіні, - це, скажу я вам… Справжня сауна! Я випив пива, перший
раз у житті, гидота страшна.
Дід Леон зайшов навідати мене і взявся нам допомагати. Месьє Мартіно був у захваті.
«Ми робоча сила, а ось ви, месьє Дюбоск, ви – майстер…» Зрозуміло, дід зайнявся
делікатними питаннями водопроводу і електрики, поки ми обливалися потом і
лаялися на чому світ стоїть.
Месьє Мартіно часто говорив так: «дермус-дерма-дермум-дерморум-дерміс-дерміс»
(це щось із латині).
Закінчилось тим, що батьки вибрали мені коледж Жан-Мулен, за два кроки від будинку. Спочатку вони не хотіли, щоб я
там навчався, тому що репутація у нього нехороша. Рівень ніякий, і на додачу в учнів крадуть гроші і речі,
але тільки там і погодилися мене прийняти, так що вибору все одно не було. Вони подали
туди мої документи, а мені довелося сходити знятися в «Фотоматон». Вид у мене був на цих
фотках – жах. То-то зрадіють у коледжі Жан-Мулен: прийде в шостий клас тринадцятирічна дитина з руками Халка і пикою Франкенштейна…
Гарненько вийшло,
нічого сказати!
Липень пролетів швидко. Я навчився клеїти шпалери. Навчився різати рулони на
шматки (заодно слово «рулон» вивчив!) і мазати клеєм. Навчився рівно розкачувати, підганяти
краї і прогладжувати валиком. Словом, багато чому навчився. Сміливо можу
сказати, що тепер я ас в тому, що стосується клею «Перфакс» і шпалер у смужечку.
Іще я допомагав діду розплутувати електричні дроти і перевіряти, чи є струм.
- Горить?
- Ні.
- А
так?
- Ні.
- Чорт.
А так?
- Є.
Я робив сендвічі
шістдесят сантиметрів завдовжки, фарбував двері, змінював пробки і слухав по радіо
«Розумників» до посиніння. Увесь місяць.
Ось так би і далі жити, у вересні я почав би ремонт в іншому будинку, в іншого господаря… я думав про це,
кусаючи сендвічі
з ковбасою: іще три роки протриматися – і привіт чесній компанії.
Три роки – це довго.
І ще одна річ не давала мені
спокою – здоров’я дідуся. Він усе частіше кашляв, все довше не міг віддихатися
і те й робив що присідав. Бабуся взяла з мене обіцянку не дозволяти йому палити,
але я не міг йому завадити. У нього була одна відповідь:
- Не
позбавляй мене цього задоволення, Тото. Потім же помру.
Мені від цих слів вити хотілося.
- Ні,
Тото, через це задоволення ти якраз і помреш!
Дід посміювався.
- З
яких це пір ти собі дозволяєш називати мене тОто, га, Тото?
Коли він так мені посміхався,
я розумів, що це людина, яку я люблю понад усе на світі, і що він не має права
помирати. Ніколи.
В останній день месьє Мартіно запросив нас з дідом в класний ресторан, і після
кави вони випалили по величезній сигарі. Бачила б це бабуся, я навіть подумати
боявся, як би вона засумувала…
Коли ми прощалися, сусід протягнув мені конверт:
Немає коментарів:
Дописати коментар