Розділ VІ. Два перші щасливці
Уже на другий день знайшли перший Золотий квиток. Щасливцем виявився якийсь
Авґустус Ґлуп, і на першій сторінці вечірньої газети, яку читав пан Бакет,
красувалося його велике фото. На знімку був дев’ятирічний хлопець, такий тілистий,
ніби його надули велетенською помпою. З усього його тіла випиналися здоровезні
обвислі складки жиру, а лице нагадувало потворну грудку тіста з маленькими
смородинками очей, що зажерливо поглядали на світ. Містечко, в якому жив
Авґустус Ґлуп, за словами газети, просто шаленіло від радості за свого героя. З
усіх вікон майоріли прапори, школярів звільнили від уроків, а ще на честь
знаменитого земляка було влаштовано парад.
«Я знала, що
Авґустус знайде Золотого квитка, — сказала його мати журналістам. — Він щодня
з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби
він його не знайшов. Їсти — це його пристрасть. Це єдине, що його
цікавить. Але ж це краще, ніж бути хуліганом і стріляти на дозвіллі з
самопалів, правда? І ще я завжди кажу, що він стільки не їв би, якби не
потребував поживи, правда? Бо це ж вітаміни. Як він зрадіє, коли побуває на
легендарній фабриці містера Вонки! Ми пишаємося ним!»
— Яка огидна
жінка, — скривилася бабуся Джозефіна.
— А хлопець який
бридкий, — додала бабуня Джорджина. (...)
І ось уже цілу країну, та що там — цілий світ — зненацька охопила лихоманка
купувати цукерки. Усі несамовито шукали решту безцінних квиточків. (…)
Раптом, саме перед днем народження Чарлі Бакета, газети сповістили, що
знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали
Верука Солт і яка жила зі своїми заможними батьками в далекому величезному
місті.
І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа
між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим
квитком, і всміхалася від вуха до вуха.Веруччин батько, пан Солт, з готовністю
пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток.
– Бачите, — сказав він, — одразу, як доня
сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й
почав купувати всі шоколадні батончики «Вонка» — всі, які бачив. Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч!
Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес
— це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх
потім смажити й підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож
я їм сказав: «Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих
дурних батончиків!» Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя
робітниця зривала з батончиків обгортки. Та минуло три дні — і все дарма. Це
було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сумнішала й сумнішала і, коли я
вертався додому, кричала на мене: «Де мій Золотий квиток! Я хочу Золотий
квиток!» Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно
лементувала. Я не міг дивитись, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не
припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона забажала. І раптом... на
четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: «Я знайшла! Золотий
квиток!» А я звелів: «Давай сюди, швидко!» Вона віддала, а я побіг додому й
віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина
знову щаслива».
— Ця ще гірша за
того товстуна, — скривилася бабуся Джозефіна.
— Їй треба
надавати добрячих ляпанців, — додала бабуня Джорджина.
— Дідуню, мені
здається, що батько дівчинки зробив не дуже чесно, — пробурмотів Чарлі.
— Він її
розбещує, — відповів дідунь Джо. — А коли дитину так панькати, то нічого
доброго не вийде. Запам’ятай, Чарлі, мої слова. (...)
Розділ VІІ. День народження Чарлі
— З днем народження! — голосно привітали Чарлі четверо
стареньких, коли він на другий день уранці зайшов до них у кімнату. Чарлі
нервово всміхнувся й сів на краєчок ліжка. Обома руками він дуже обережно
тримав свій дарунок, свій єдиний дарунок. На обгортці було написано:
«ВИСОКОЧУДЕСНИЙ ЗЕФІРМЕЛАД ВОНКИ». (...)
— Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, —
заохотив дідунь Джо. — Чого чекаєш?
Усі вони знали, що смішно
було сподіватися знайти чарівний квиток у жалюгідному маленькому батончику,
тому намагалися лагідно й м’яко підготувати Чарлі до розчарування. (...)
Чарлі роздер
обгортку просто посередині... і йому на коліна впав... світло-коричневий
шоколадний батончик. Там не було й сліду Золотого квитка.
— Ну... от і все! — весело озвався дідунь Джо. — Цього ми й
сподівалися. (...)
Розділ VІІІ. Знайдено ще два золоті квитки
Того вечора газета пана Бакета повідомила про знахідку не лише третього
Золотого квитка, а й четвертого. «СЬОГОДНІ ЗНАЙДЕНО ДВА ЗОЛОТІ КВИТКИ, — волали
заголовки. — ЗАЛИШИВСЯ ЛИШ ОДИН».
— Що ж, — сказав
дідунь Джо, коли вся родина зібралася після вечері в кімнаті стареньких. —
Послухаймо, хто їх знайшов.
«Третій квиток, — прочитав пан Бакет, піднісши газету до самих очей, бо
бачив поганенько, а на окуляри не мав грошей, — третій квиток знайшла панна
Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш
репортер прибув туди, щоб узяти інтерв’ю в щасливої панночки — клацали
фотоапарати, виблискували спалахи, а люди штовхалися й пхалися, намагаючись
підійти хоч трохи ближче до знаменитості. А знаменитість стояла на кріслі у
вітальні, шалено махаючи рукою з Золотим квитком, наче зупиняла таксі. Щось
усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова,
бо водночас вона так само шалено жувала жуйку.
— Я жую
безперестанку, — кричала дівчина, — та коли почула про ті квитки містера Вонки,
то відклала жуйку і перейшла на цукерки — мала надію, що мені пощастить. Тепер,
зрозуміло, я знову жуватиму. Я дуже люблю жуйку. Не можу без неї жити. Жую
цілісінькими днями, крім тих кількох хвилин, коли треба їсти. Тоді я приліплюю
жуйку за вухо — щоб не загубити. Чесно вам зізнаюся, що почувалася б
нікудишньо, якби цілий день не жувала жуєчку. Це щира правда. Мама каже, що
панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно
плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати? Її
щелепи, якщо хочете знати, теж плямкають не менше — вона цілими днями на мене
кричить.
— Цить, Віолето,
— озвалася пані Бореґард з дального кутка кімнати, де вона стояла на піаніно,
щоб не затовкла юрба.
—
Маман, не заводься! — гаркнула панна Бореґард. — Вам, мабуть, — знову
звернулася вона до репортерів, — цікаво буде знати, що я жую оцей шматочок
жуйки уже три місяці. (...)
— Мерзенне дівчисько,
— скривилася бабуся Джозефіна.
— Просто ганьба!
— додала бабуня Джорджина. — Вона зі своєю жуйкою обов’язково влипне в халепу,
от побачите.
— Тату, а кому ж
дістався четвертий квиток?
— Зараз побачимо,
— відповів пан Бакет, знову придивляючись до газети. — Ага, ось воно.
«Четвертий Золотий квиток, — прочитав він, — знайшов хлопець Майк Тіві».
— Ще один
поганець, хай мені грець, — буркнула бабуся Джозефіна.
— Не перебивайте,
бабусю, — попросила пані Бакет.
«Дім родини Тіві, — почав читати пан Бакет, — коли туди прибув наш
кореспондент, теж був заповнений схвильованими гостями, однак щасливого
переможця, тобто Майка Тіві, уся ця ситуація, здається, страшенно дратувала. —
Ви що — подуріли? Не бачите, що я дивлюся телевізор? — сердито крикнув він. —
Не заважайте!
Дев’ятирічний хлопець сидів перед величезним телевізором, не зводячи очей з
екрана, й дивився фільм, у якому одна зграя бандитів розстрілювала з автоматів
іншу.
Майк Тіві і сам був обвішаний вісімнадцятьма різноманітними іграшковими
пістолетами й автоматами. Раз у раз він підстрибував і — тра-та-та! — давав
довгі черги з котроїсь стрілячки.
— Тихо! — кричав
він, коли хтось намагався його про щось запитати. — Я ж вам казав не заважати!
Цей серіал такий кайфовий! Просто клас! Я дивлюся його щодня. Я всі серіали
дивлюся щодня, навіть лажові — ті, де не стріляють. Але бандитські — найкращі.
Вони такі класні, ці бандюги!»(…)
— Годі вже! —
втрутилась бабуся Джозефіна. — Не можу цього слухати!
— Я теж, —
погодилась бабуня Джорджина. — Невже тепер усі діти так поводяться — як оці
шмаркачі, про яких ми щойно почули?
— Звичайно, ні, —
усміхнувся їй пан Бакет. — Хоч деякі, на жаль, так. Але не всі.
— Тепер
лишився один-єдиний квиточок! — нагадав дідусь Джордж. (...)
Розділ XІ. Чудо
Чарлі зайшов до крамнички й
поклав на прилавок мокру доларову банкноту. (Він знайшов ці гроші на вулиці).
— Один «Високочудесний зефірмелад Вонки», — випалив він,
пригадуючи смак батончика, подарованого на день народження.
Чоловік за прилавком був жирний і
вгодований. Мав великі губи, гладкі щоки й товстелезну шию. Жир навколо шиї
звисав складками на комір, немов гумовий обруч. Він відвернувся, сягнув рукою,
тоді знову повернувся до Чарлі і дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку,
миттю зірвав обгортку і вп’явся в неї зубами. Відкусив великий шматок... тоді
другий... о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого й
твердого! Яке неймовірне блаженство відчувати в роті тверду й поживну їжу!
— Синку, ти так сильно захотів батончика? — лагідно спитав
продавець.
Чарлі кивнув, а рота йому аж
розпирало шоколадом. Продавець поклав
на прилавок решту.
— Їж потроху, — порадив він. — Живіт заболить, якщо ковтати
не прожувавши.
Чарлі й далі пожадливо ковтав. Не
міг зупинитися. Не минуло й півхвилини, як батончик зник у горлі. Хлопець ледве
дихав, але відчував неймовірне, величезне щастя. Простяг руку по решту. Тоді завагався. Його очі були на
одному рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібні монетки, що там лежали.
Усі десятицентові. Дев’ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще
однісіньку...
— Мабуть, — сказав він тихо, — мабуть... я візьму ще один
батончик. Такий самий, якщо можна.
— Чому ж не можна? — відповів гладкий продавець. Він знову
сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один «Високочудесний зефірмелад
Вонки». Поклав його на прилавок. Чарлі
взяв, здер обгортку... і раптом... з-під обгортки... блиснуло золотим
сяйвом. Серце в нього завмерло.
— Це ж Золотий квиток! — закричав продавець і підстрибнув на
півметра вгору. — У тебе Золотий квиток! Ти знайшов останній Золотий квиток!
Цей малий знайшов останній Золотий квиток від Вонки! Та ще й у моїй крамничці! — кричав він. — Хлопець його
знайшов у моїй крамничці! Швидше кличте кореспондентів! Обережно, синку! Не
розірви! Це ж безцінна річ!
За кілька секунд навколо Чарлі
з’юрмилося з двадцятеро душ, а з вулиці проштовхувалися інші. Усім кортіло побачити
Золотий квиток і щасливця, котрий його знайшов. (...)
— Та годі вже! — гаркнув гладкий продавець,
проштовхуючись крізь юрбу і міцно хапаючи Чарлі за руку. — Дайте дитині спокій!
Розійдіться! Випустіть його! — А тоді зашепотів до Чарлі, підштовхуючи його до
дверей:
— Нікому не віддавай! Бігом неси квиток додому,
доки не загубив! Біжи й не зупиняйся аж до самої хати, зрозумів? – Чарлі кивнув. (…)
Немає коментарів:
Дописати коментар