35 кіло надії/4

 На Аустерліцькому вокзалі мене зустрічала мама. Коли ми сіли в машину, вона сказала:

-  У мене для тебе дві новини – хороша і погана. З якої почати?

-  З хорошої.

-  Учора дзвонила директорка Граншана. Вона готова прийняти тебе, тільки доведеться здати щось на кшталт екзамену…

-  Пффф… Нічого собі, хороша новина… Екзамен? Ха-ха! А яка ж погана новина?

-  Твій дідусь у лікарні.

     Я так і знав. Точно знав. Я це відчував.

- З ним щось серйозне?

- Важко сказати. У нього був напад, зараз його обстежують. Він дуже слабкий.

-   Я хочу його навідати.

-   Ні. Поки що не можна. До нього зараз нікого не пускають. Йому треба відновити сили…

    Мама плакала.

     Я взяв з собою підручник, щоб у потязі повторювати граматику, але так і не відкрив його. Навіть не намагався зробити вигляд, ніби читаю. Поїзд мчав вздовж безкінечних електричних дротів, кілометр за кілометром, і я відраховував стовпи, повторюючи пошепки: «Дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю… дідусю…», а між стовпами думав: « Не помирай. Залишся. Ти так потрібен мені. І бабусі Шарлотті ти теж потрібен. Як вона без тебе?

     Їй буде дуже погано. А як я? не помирай. Ти не маєш права померти. Я ще маленький. Я хочу, щоб ти побачив, як я виросту. Хочу, щоб ти пишався мною. Адже я тільки починаю жити. Ти мені потрібен. Якщо я коли-небудь одружуся,  хочу, щоб ти познайомився з моєю дружиною, побачив моїх дітей.

     Я хочу, щоб мої діти ходили до тебе в закуток. Хочу, щоб вони полюбили твій запах.

    Я хочу, щоб…»

     В Балансі мене зустрів на пероні якийсь дядько, дорогою я дізнався, що він в Граншані садівник, тобто… словом, управляючий» - це він сам так сказав…

    Мені подобалось їхати в його грузовику, в ньому добре пахло бензином і сухим листям.

    Я пообідав у шкільній їдальні разом з усіма. Скільки ж тут було силачів! Мене прийняли по-доброму, старожили надавали купу цінних порад: де краще палити, щоб не засікли, як підмазатися до буфетниці, щоб давала добавку, як проводити в спальню дівчат після відбою по пожежній драбині, які пунктики в учителів і ще багато чого…

    Вони голосно сміялися. Дурні. Але це була добра дурнота. Хлопці такими і повинні бути.

    Мені подобались їхні руки в дрібних порізах з чорнотою під нігтями. Хтось мене спитав, чому я тут.

-   Тому що мене більше нікуди не приймають.

    Вони зареготали.

-   Так і нікуди?

-   Зовсім нікуди.

-   Навіть у школу для дурнів?

-   Так, - відповів я, - у школі для дурнів сказали, що я погано вплину на решту учнів.

   Один хлопець хлопнув мене по спині:

-   Наша людина!

   Потім я сказав їм, що завтра мені здавати екзамен.

-  Так чого ж ти тут стовбичиш? Марш на бокову, тобі вранці треба бути у формі!

    Спав я погано. Мені снився дивний сон. Ніби я гуляю з дідом Леоном по дуже красивому парку, а він смикає мене за рукав і говорить: «Де тут попалити, щоб не засікли? Спитай у них де…»

    За сніданком я не міг нічого їсти. У животі – залізобетон. Ніколи в житті мені не було так погано. Я не міг вдихнути і обливався холодним потом. Мене кидало то в жар, то в холод.

    Мене посадили в маленькій класній кімнаті і надовго залишили одного. Я вже подумав, що про мене забули.

      Нарешті прийшла якась жінка і дала мені товстий зошит із запитаннями.

      Рядки так і танцювали у мене перед очима. Я нічогісінького не розумів. Я поклав лікті на стіл і закрив обличчя долонями. Мені треба було перевести дух, заспокоїтися, відволіктися. Раптом я побачив  написи на столі. Він був такий: «Я люблю великі груди». І ще: «А мені більше подобаються розвідні ключі». Я усміхнувся – і взявся за роботу.

     Спочатку справи йшли погано, але чим далі я перегортав сторінки, тим менше відповідей знав. Я запанікував. Найважчим було завдання: «Знайдіть і виправте всі помилки у цьому тексті». Жах – я не знайшов жодної. Я дійсно тупий. Повно помилок, а я їх навіть не бачу! У горлі в мене потроху набухала грудка, у носі защипало. Я широко розплющив очі. Тільки не плакати. Я не хотів плакати.

    Я НЕ ХОТІВ, розумієте?

     І все-таки капнула величезна сльоза, я не встиг її втримати, і вона розпливлася по сторінці зошита… Сволота. Я з усіх сил стиснув зуби, але уже відчував, що не стримаюсь. Що греблю зараз прорве.

     Дуже давно я не дозволяв собі плакати і намагався просто не думати про це… але все одно настане такий момент, коли вона витече назовні, вся ця гидотна, яку ви хочете заховати подалі, глибоко-глибоко… Я знав, що якщо заплачу, то уже не зможу зупинитися, все згадається відразу: Гродуду, Марі, всі роки в школі, коли я був завжди останнім. Черговим ідіотом. І мої батьки, які розлюбили один одного, і похмурі будинки, і дід Леон в лікарняній палаті з трубками у носі, його життя, яке по трохи відходило…

     Я відчував, що ось-ось розревусь, до крові кусав губи і раптом почув голос: «Хто тут розводить сирість, Тото? – сказав він мені. – Це ще що таке? Ану, підбери соплі, поросятко! Дивись, як ручку замочив».

     Ну все, дах поїхав… Уже голоси чую! Ей! Ви помилились адресою, я не Жанна Д’Арк. Я просто   бездар і тупиця, я тут плаваю…

-   Добре, скажи, коли закінчиш, разом займемося справою.

    Що таке? Я обшукав очима весь клас: чи немає де мікрофона чи камери? Та що ж це таке? Я провалився у четвертий вимір чи що?

-   Дід Леон?

-   А ти думав хто, балда? Папа римський?

-   Але… цього не може бути.

-   Чому?

-   Ну… що ти тут, що ти зі мною розмовляєш…

-   Не говори дурниць. Я завжди був з тобою, і ти сам це знаєш. Ну все, пожартували і досить. Давай, зберись. Візьми олівець і підкресли усі відмінювані дієслова…  Ні, цей не треба, ти ж бачиш, він закінчується на «іть». Так, це у нас дієслова, тепер знайди до них підмети… Ось… Поміть стрілочками… Молодець. Подумай добре, як вони узгоджуються. Ось, дивись, що тут – підмет? Правильно, «ти», значить, у кінці м’який знак, молодець. Тепер підкресли іменники… Знайди означення до них і перевір. Все перевіряй. А прикметники? Дивись, тебе не бентежить «відбілений скатертина»? «Відбілена», правильно, от бачиш, можеш, якщо постараєшся… - У мене навіть волосся на вухах встало дибки. -  Ану, поділи знову… Ні, ще раз… Іще! Ти дещо забув. Два пам’ятаємо, правильно, молодець. Тепер подивись на четверту сторінку…

 Я ніби спав наяву, відчував себе зібраним і розкріпаченим одночасно. Рука писала сама по собі. Дуже дивне було відчуття.

-   Ну от. Тото, далі сам. Залишився переказ, а в цьому ти куди сильніший за мене, я знаю… Так-так. Не супереч. Давай сам, тільки слідкуй за орфографією, добре? Роби як у вправі: стрілочки і перевірка. Уяви собі, що ти поліція слів. Запитуй у кожного слова: «Стоп! Перевірка! Назвіться!» - «Прикметник». – «З ким відмінюєтесь, миленькі?» - «З собаками». – «Значить, у якому ви числі?». – «У множині». – «Добре, вільні». Розумієш, що я хочу сказати?

-   Так, - кивнув я.

-   Не розмовляйте, молодий чоловіче! – піднялася церберка, яка спостерігала за мною. – Працюйте мовчки. Щоб я вас не чула.

Я все уважно перечитав. П’ятдесят сім разів, а може, і більше. Коли вийшов у коридор, я прошепотів:

-   Дід Леон, ти ще тут?

    Відповіді не було.

    У поїзді на зворотному шляху я попробував ще раз. Знову нічого – абонент недоступний.

    Я побачив батьків на пероні і з їхніх облич зрозумів: щось сталося.

-   Він помер? – закричав я. – Він помер, так?

-   Ні, - сказала мама. – він у комі.

-  Давно?

-   Із сьогоднішнього ранку.

-   Він прийде до тями?

    Тато зморщився, а мама трималася за моє плече, щоб не впасти.

    Я так і не навідав діда у лікарні. Його ніхто не навідував. До нього не пускали, тому що будь-який мікроб міг його вбити. Зате я провідав бабусю і був шокований, бо вона виглядала маленькою і худою. Як мишка, її і не видно було в широкому синьому халаті. Я стояв посеред кухні дурник-дурником, а вона раптом сказала:

-  Іди попрацюй трохи, Грегуаре. Запусти механізми. Візьми в руки інструменти. Погладь дошки. Поговори з ними з усіма, скажи їм, що він скоро вернеться.

    Бабуся беззвучно плакала. Я ввійшов. Сів. Поклав руки на верстак і ось тоді нарешті розплакався.

    Я виплакав усі сльози, які збирав у собі так довго. Скільки часу я просидів там? Годину? Дві години? Можливо, три?

     Коли я піднявся, стало легше. Я вишмаркався в стару, заляпану клеєм ганчірку, яка валялася на підлозі, і ось тут-то побачив свій напис… «ДОПОМОЖИ МЕНІ», - було надряпано на верстаку.

     Мене прийняли у Граншан. Мені від цього було ні жарко, ні холодно. Правда, я радий був поїхати, «розвіятися», як сказав би дід Леон. Я зібрав речі у рюкзак і навіть не оглянувся, закриваючи за собою двері своєї кімнати. Перед від’їздом я попросив маму покласти гроші месьє Мартіно на книжку. Мені більше не хотілося їх тратити. Мені взагалі нічого не хотілось, крім неможливого. І я вже зрозумів, що не все в цьому житті можна купити.

     Тато сам відвіз мене у нову школу – йому треба було у справах в ті краї. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Ми обидва знали, що наші дороги розходяться.

-  Ви подзвоните мені, якщо будуть новини, добре?

Він кивнув, потім нахилився і незграбно поцілував мене.

-  Грегуар?

-  Так.

-  Ні, нічого. Будь щасливий, постарайся вже, ти цього заслуговуєш. Знаєш, я ніколи тобі не говорив, але думаю, ти хороший хлопець… Дуже хороший.

    І він міцно-міцно стиснув мій лікоть, перед тим як сісти в машину.

     Я не став першим учнем, до відмінників мені було далеко: якщо чесно, я, мабуть, був останнім у класі. Але вчителі мене чомусь любили…

     Наприклад, одного разу мадам Верну, учителька французької, роздала письмові роботи. Я отримав 6 із 20.

-  Надіюсь, ваша машинка для чистки бананів вдалася краще, - сказала вона і усміхнулась мені.

     Думаю, вся справа була в цьому, до мене добре відносилися через того мого листа. Всі знали, що я абсолютна бездара, але хоча б стараюся з цим боротися.

     Зате з малювання і праці я був поза конкуренцією. Особливо з праці. Я вмів більше вчителя, чесне слово. Коли у когось на уроці щось не виходило, то в першу чергу зверталися до мене. Спочатку месьє Жугле це не подобалось, а тепер він бере приклад із своїх учнів: увесь час запитує моєї поради. Умора.

     Більше всього я ненавидів фізкультуру. У спорті я з дитячого садка нуль, але тут це особливо кидалось у вічі, тому що товариші підібралися міцні, спритні і любили цю справу. А в мене нічого не виходило: адже я не вмію ні бігати, ні стрибати, ні ловити м’яча, а вже кидати-то й зовсім… Ні-чо-го. Повний нуль. Пусте місце.

    Товариші наді мною сміялися, але не зло.

-  Ей, Дюбоск, - говорили мені, - коли ти спорудиш машинку для нарощування м’язів?

Або:

-  Бережись! Стрибає Дюбоск, готуйте пов’язки!

Раз у неділю я говорив по телефону з мамою і запитував її, чи є новини. Одного разу вона сказала:

-  Слухай, Грегуар, досить. Ти ж знаєш, якщо будуть новини, я відразу тобі скажу. Розкажи краще, як ти живеш, що робиш, які у тебе вчителі, які друзі…

    А мені нічого було їй сказати. Я щось видавлював із себе і швидше завершував розмову. Все, що не стосувалося дідуся, стало мені по фігу.

    Мені жилося непогано, але щасливим я не був. Я мучився від того, що нічим не можу помогти діду Леону. Я б гори звернув для нього, я б дав, якщо треба, розрізати себе на шматки і підсмажити на повільному вогні. Я готовий був нести його на руках через усю землю, притискаючи до грудей, я б усе, що завгодно, витерпів, тільки б врятувати його, та що толку, якщо все рівно зробити нічого було не можна. Тільки чекати.

Це було нестерпно. Він-то прийшов мені на допомогу у найважчий момент, коли мені це було потрібно, а я що? Ніякого від мене толку.

    Так я думав до того уроку фізкультури. В меню цього разу був канат з вузлами. Жах. З шести років намагаюсь, але так ні разу і не ухитрився на нього залізти. Ніяк. Канат з вузлами – мій вічний сором.

     Коли підійшла моя черга, Моно гаркнув: - Увага, увага, зараз інспектор Гаджет продемонструє нам свої панчохи!

     Я подивився на верхівку стовпа, до якого був прив’язаний канат, і прошепотів: «Дідусю, послухай! У мене вийде. Я це зроблю для тебе. Для тебе, чуєш?»

     На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше стиснув зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П’ятий. Все, зараз випущу. Мені це не під силу. Ні, не можна, адже я обіцяв! Я крякнув і сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців – увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:

-  Тримайся, Дюбоск! Давай!

   Прийшлося іще піднапружитися. Піт  заливав очі, руки горіли.

-  Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! – надривалися товариші, підтримуючи мене.

    Сьомий вузол. Більше не можу. Зараз втрачу свідомість.

    А вони там, унизу, скандували титри із мультика:

-  Хто йде, хто йде?.. Інспектор Гаджет! Це він, це він!.. Інспектор Гаджет!

     Вони підбадьорювали мене, але цього було мало.

     Лишилось всього два вузли. Я поплював на руку, потім на другу. «Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Ти того разу допоміг мені своїм знанням, а я поможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мої м’язи, вони маленькі, та вдаленькі. Візьми їх, дідусю! Візьми все… Будь ласка!»

     Гомілки у мене уже кровоточили, я не відчував ні рук, ні ніг. Лишився останній вузол.

-  Давай! Да-вай! Да-вааай! – біснувалися хлопці. А голосніше всіх кричав учитель. Я рявкнув сам на себе: «НЕ СПАТИ!» - схватився за верхівку стовпа. Внизу творилося щось неймовірне. Я плакав. Від радості і від болю, все разом. Я зіслизнув униз як мішок. Момо і Самюель підхопили мене і стали качати.

-  Це він, це він! Інспектор Гаджет! – співали всі.

Я вирубився.

     З цього дня мене мов підмінили. Я став рішучим. Злим на роботу. Цілеспрямованим. Звідки тільки сили взялися?

     Вечорами, замість того щоб дивитися з усіма телек, я йшов. Далеко, через поля, ліси, села. Я крокував довго-довго. Дихав повільно і глибоко. І повторював про себе завжди одне і те ж: «Візьми все це, дідусю. Дихай цим чистим повітрям. Дихай. Вбирай цей запах землі і туману. Я тут. Я – твої легені, твоє дихання, твоє серце. Я допоможу тобі. Візьми». Це було як штучне дихання рот в рот, тільки на відстані.

     Я ситно їв і багато спав, я торкався кори дерев і ходив гладити сусідських коней. Запускаючи руку в теплу гриву, я шепотів: «Візьми. Це тобі корисно».

     Одного разу ввечері подзвонила мама. Коли за мною прийшов черговий, серце у мене так і впало.

-  Новини кепські, синку. Лікарі переривають лікування. Воно нічого не дає.

-  Але він же помре!

    Я викрикнув це у порожньому коридорі.

-  Тоді вже відключіть його самі, швидше буде!

І я кинув слухавку.

     Після цього я на все плюнув. Став знову грати в настільний футбол з хлопцями, працював аби як і майже перестав розмовляти. Життя мені набридло. Для мене дідусь ніби уже помер. Коли дзвонили батьки, я їм просто не відповідав.

     І ось учора хлопець із старшого класу прийшов за мною в спальню. Я спав без задніх ніг. Він тряс мене так і сяк:

-  Ей! Ей! Прокидайся! Підйом!

Я вимовив, ледве повертаючи язиком:

-  Щщщо…. шчо шталося?

-  Це ти, чи що, Тото?

-  Чому ти запитуєш?

Я протер очі.

-  Тому що внизу якийсь дід в інвалідному візку розривається: вийми та поклади йому Тото… Так це, часом, не ти?

    Як-небудь натягнув штани, я кубарем скотився з четвертого поверху. Біг і плакав в три річки, як маленький.

    Він був там, біля дверей їдальні, і з ним хлопець у білому халаті. Хлопець возився з трубками крапельниці, а мій дід Леон сидів і усміхався мені.

    Я так плакав, що навіть усміхнутися у відповідь не міг.

    Він сказав:

- Ти застебнув би ширінку, Тото, простудишся.

     І тоді я посміхнувся.