Розділ 8. Полліанна йде в гості
Незабаром у Гаррінґтонському маєтку
встановився певний режим дня
чи щось схоже
на те. Звісно, це був
не той лад, якого від
самого початку прагнула
міс Поллі. Так,
Полліанна шила, грала на
роялі, читала вголос
і вчилася готувати
на кухні, але вона
не присвячувала всім
цим заняттям стільки
часу, скільки було заплановано
спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того,
щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим
завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла
тітка Поллі.
Уважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку — вона чи тітка ІІоллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!» А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.
Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала — навпаки, середа і субота були для неї наче святковими днями.
Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінґтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.
— О, мене це анітрохи не засмучує, — пояснила вона якось Ненсі. — Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?
— Гм, не можу сказати, що люблю... всіх, — стримано зауважила служниця.
Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста — щоб мати змогу пройтися в будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його «Мій Незнайомець».
Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр — таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, уже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.
— Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? — радісно привіталася дівчинка, підходячи ближче.
Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.
— Це ти до мене? — трохи різко запитав він.
— Так, сер, — аж сяяла задоволена Полліанна. — Я сказала, що день сьогодні просто чудовий, ви згодні?
– Е-е-е? О! Гм! — вигукнув Незнайомець і поспішив далі.
Полліанна розсміялася. Це ж треба — такий кумедний чолов’яга! Наступного дня вони знову перетнулися в місті.
— Сьогодні не так гарно, як учора, але теж нічого! — весело загукала дівчинка.
— Е-е-е? О! Гм! — знов пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрималася від сміху.
Коли ж дівчинка заговорила з ним утрете, він різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?
– Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній. Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися, адже я ще не знаю вашого імені.
— Це ж треба... — чоловік не закінчив думки і пішов геть ще швидше, ніж раніше. Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не усміхалися, як зазвичай.
— Що ж, може, він просто не зрозумів, адже це було, так би мовити, неповне знайомство — я ж так і не дізналася, як його звати, — пробурмотіла дівчинка, ідучи далі.
Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінґтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов’язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов’язок щочетверга, правда, не сама — це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.
— Я навіть рада, що не піду туди, — чесно зізналася Ненсі Полліанні, — хоча думаю, їй не варто було б перекладати цей обов’язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!
— Але я зроблю це з радістю, Ненсі!
— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — насмішкувато зауважила служниця.
— Це ж чому?
— Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився — настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.
— Але чому, Ненсі?
Служниця тільки плечима знизала.
— Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: усе, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі або мало б відбуватися не так. Її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйону з баранини!
— Так це смішна жіночка! — засміялася Полліанна. — Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.
— Гм! Що є, то є — вона геть на інших не схожа, і ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! — похмуро закінчила Ненсі.
Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. Її очі аж блищали від захвату — так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місіс Сноу.
Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.
— Як ся маєте? — увічливо запитала Полліанна. — Мене прислала міс Поллі Гаррінґтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.
— Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, — стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула.
Дівчина повернулася й провела її до дверей у кінці коридору. Дівчина відчинила двері й упустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа в ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.
— Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще і посилає вам телячий холодець.
— О Боже! Холодець! — почулося незадоволене буркотіння. — Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.
Полліанна трохи насупилася.
— А я думала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, - зауважила вона.
— Що? — мало не підстрибнула хвора пані.
— Та нічого такого, — швидко спохопилася дівчинка, — різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож ...
Пані просто-таки виструнчилася, сидячи в ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.
— Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? — вимагала пояснень місіс Сноу.
Полліанна весело й дзвінко розсміялася.
— Та ні, у мене зовсім не таке ім’я, місіс Сноу, і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви думаєте? Я — Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.
Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.
— Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого... — вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: — Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?
— О, краще мені цього не уявляти, — зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила:
— Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?
— Гаємо час на сон?! — здивовано перепитала хвора.
— Саме так, адже в цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!
Жінка знову сіла, як струна.
— Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! — вигукнула вона. — Ану підійди до вікна й підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!
Полліанна підвелася й засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.
— О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, — важко зітхнула вона, підходячи до вікна, — і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете... О! — раптом вигукнула вона з неабияким захопленням. — Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!
— Я гарна? — ледве вимовила шокована жінка.
— Ну звісно! Хіба ви не знали? — мовила Полліанна.
— Не знала, — сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.
— У вас такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, — захоплено говорила дівчинка. — Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов’язково матиму, коли потраплю на небо). А ще у вас на щоках просто чудові рум’янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.
— У люстерко! — у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. — На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!
= Звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але стривайте, я сама вам покажу! — вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.
Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.
— Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, — запропонувала дівчинка. — Можна вас розчесати?
— Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, — буркітливо дозволила місіс Сноу, — але зачіска все одно довго не протримається.
— О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, — зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. — Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, — продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.
Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тим часом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.
— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, ухопивши з вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви можете собою помилуватися! — І вона з тріумфальним виглядом подала жінці люстро.
— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. — Узагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів’яне.
— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в’януть! — засміялася Полліанна. — Адже тоді щодня у вазі з’являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона.
— А вам?
– Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як я.
— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивнула Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.
— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньому помітна кожна сива волосина, — бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.
— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, —зітхнула Полліанна.
Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.
— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!
Полліанна замислилась, насупивши брівки.
— Так, тоді б було значно важче це робити, — міркувала вона вголос.
— Робити що?
— Радіти.
— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, — мовила місіс Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!
На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.
— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! — вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.
— Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? — бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Ж інка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.
— А ця мала й справді вміє робити зачіски, — стиха мовила хвора. — Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс?— зітхнула ж інка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.
Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане в складках ковдри.
– Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.
— А що тут такого? — бурчала хвора. — Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя в темряві, чи не так?
— Ні, звичайно ж, ні, — одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.
На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:
— Думаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку — наприклад, замість баранячого бульйону!
— Мамо!
Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.
Уважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку — вона чи тітка ІІоллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!» А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.
Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала — навпаки, середа і субота були для неї наче святковими днями.
Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінґтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.
— О, мене це анітрохи не засмучує, — пояснила вона якось Ненсі. — Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?
— Гм, не можу сказати, що люблю... всіх, — стримано зауважила служниця.
Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста — щоб мати змогу пройтися в будь-якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його «Мій Незнайомець».
Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр — таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з-під капелюха, уже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам-один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.
— Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? — радісно привіталася дівчинка, підходячи ближче.
Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.
— Це ти до мене? — трохи різко запитав він.
— Так, сер, — аж сяяла задоволена Полліанна. — Я сказала, що день сьогодні просто чудовий, ви згодні?
– Е-е-е? О! Гм! — вигукнув Незнайомець і поспішив далі.
Полліанна розсміялася. Це ж треба — такий кумедний чолов’яга! Наступного дня вони знову перетнулися в місті.
— Сьогодні не так гарно, як учора, але теж нічого! — весело загукала дівчинка.
— Е-е-е? О! Гм! — знов пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрималася від сміху.
Коли ж дівчинка заговорила з ним утрете, він різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?
– Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній. Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися, адже я ще не знаю вашого імені.
— Це ж треба... — чоловік не закінчив думки і пішов геть ще швидше, ніж раніше. Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не усміхалися, як зазвичай.
— Що ж, може, він просто не зрозумів, адже це було, так би мовити, неповне знайомство — я ж так і не дізналася, як його звати, — пробурмотіла дівчинка, ідучи далі.
Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінґтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов’язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов’язок щочетверга, правда, не сама — це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.
— Я навіть рада, що не піду туди, — чесно зізналася Ненсі Полліанні, — хоча думаю, їй не варто було б перекладати цей обов’язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!
— Але я зроблю це з радістю, Ненсі!
— Не кажи «гоп», доки не перескочиш, — насмішкувато зауважила служниця.
— Це ж чому?
— Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився — настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.
— Але чому, Ненсі?
Служниця тільки плечима знизала.
— Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: усе, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі або мало б відбуватися не так. Її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйону з баранини!
— Так це смішна жіночка! — засміялася Полліанна. — Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.
— Гм! Що є, то є — вона геть на інших не схожа, і ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! — похмуро закінчила Ненсі.
Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. Її очі аж блищали від захвату — так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місіс Сноу.
Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.
— Як ся маєте? — увічливо запитала Полліанна. — Мене прислала міс Поллі Гаррінґтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.
— Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, — стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула.
Дівчина повернулася й провела її до дверей у кінці коридору. Дівчина відчинила двері й упустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа в ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.
— Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще і посилає вам телячий холодець.
— О Боже! Холодець! — почулося незадоволене буркотіння. — Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.
Полліанна трохи насупилася.
— А я думала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, - зауважила вона.
— Що? — мало не підстрибнула хвора пані.
— Та нічого такого, — швидко спохопилася дівчинка, — різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож ...
Пані просто-таки виструнчилася, сидячи в ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.
— Та-а-ак, міс Нестриманість, хто ти така? — вимагала пояснень місіс Сноу.
Полліанна весело й дзвінко розсміялася.
— Та ні, у мене зовсім не таке ім’я, місіс Сноу, і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви думаєте? Я — Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.
Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.
— Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого... — вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: — Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?
— О, краще мені цього не уявляти, — зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила:
— Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?
— Гаємо час на сон?! — здивовано перепитала хвора.
— Саме так, адже в цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!
Жінка знову сіла, як струна.
— Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! — вигукнула вона. — Ану підійди до вікна й підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!
Полліанна підвелася й засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.
— О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, — важко зітхнула вона, підходячи до вікна, — і це тоді, коли я тільки-но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете... О! — раптом вигукнула вона з неабияким захопленням. — Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!
— Я гарна? — ледве вимовила шокована жінка.
— Ну звісно! Хіба ви не знали? — мовила Полліанна.
— Не знала, — сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.
— У вас такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, — захоплено говорила дівчинка. — Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов’язково матиму, коли потраплю на небо). А ще у вас на щоках просто чудові рум’янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.
— У люстерко! — у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. — На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!
= Звичайно, — співчутливо погодилася Полліанна. — Але стривайте, я сама вам покажу! — вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.
Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.
— Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, — запропонувала дівчинка. — Можна вас розчесати?
— Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, — буркітливо дозволила місіс Сноу, — але зачіска все одно довго не протримається.
— О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, — зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. — Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по-справжньому розкішну зачіску, — продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.
Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тим часом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.
— Ну от! — нарешті вигукнула Полліанна, ухопивши з вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. — Тепер ви можете собою помилуватися! — І вона з тріумфальним виглядом подала жінці люстро.
— Гм, — тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. — Узагалі-то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів’яне.
— Але ви маєте навіть радіти, що квіти в’януть! — засміялася Полліанна. — Адже тоді щодня у вазі з’являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, — із задоволенням закінчила вона.
— А вам?
– Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як я.
— Звісно, не протримається, але це теж на краще, — задоволено кивнула Полліанна, — бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь-якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як-от у мене.
— Так-то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся — на ньому помітна кожна сива волосина, — бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.
— Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, —зітхнула Полліанна.
Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.
— Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь-що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!
Полліанна замислилась, насупивши брівки.
— Так, тоді б було значно важче це робити, — міркувала вона вголос.
— Робити що?
— Радіти.
— Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, — мовила місіс Сноу. — Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!
На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.
— Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! — вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.
— Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? — бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Ж інка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.
— А ця мала й справді вміє робити зачіски, — стиха мовила хвора. — Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс?— зітхнула ж інка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.
Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане в складках ковдри.
– Мамо, фіранки підняті! — здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.
— А що тут такого? — бурчала хвора. — Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя в темряві, чи не так?
— Ні, звичайно ж, ні, — одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. — Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.
На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:
— Думаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку — наприклад, замість баранячого бульйону!
— Мамо!
Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.
Немає коментарів:
Дописати коментар