Розділ 2
Озеро сліз
– Усе дивасніше й дивасніше! – вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити). – Тепер я розтягуюсь, наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила – так швидко вони віддалялися).
– О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно, не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі… «А все ж я повинна їм догоджати, – додала подумки Аліса. – Бо ще ходитимуть не туди, куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки».
І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.
– Чобітки доведеться слати з посланцем, – метикувала вона. – От комедія – слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою: «Правій Нозі Алісиній Килимок-Перед-Каміном. Від Аліси».
– О людоньки, що за дурниці я верзу!
Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев’ять футів! (1 фут = 30,48 см)
Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят. Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, – це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.
– Як тобі не сором?! – сказала собі Аліса. – Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?
Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.
Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом у другій. Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:
– Ой, Герцогиня! Ой-ой, Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!
З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:
– Перепрошую, пане…
Кролик аж звився на місці – кинув віяло й рукавички і очамріло дременув у темряву.
Аліса підняла одне й друге і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.
– Який божевільний день! – сказала вона. – Ще вчора все йшло нормально… Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась – чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то скажіть-но, хто я тепер?.. Оце головоломка… І вона по- чала перебирати в пам’яті всіх своїх ровесниць, аби з’ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.
– Безперечно, я – не Ада, – розмірковувала вона. – В Ади волосся спадає кучерями, а в мене – не в’ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона – ой, вона така невігласка! Крім того, вона – то вона, а я – це я, а… О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири на п’ять – дванадцять, чотири на шість – тринадцять, чотири на сім – е-е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення – ще не аґрумент… Перевірмо географію: Лондон – столиця Парижа, а Париж – Риму, а Рим… Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша «Хороша перепілонька…». І, схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса почала читати з пам’яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:
Хороший крокодилонько Як він покаже зубоньки,
Качається в піску, Привітно сміючись,
Пірнає в чисту хвиленьку, То рибоньки-голубоньки
Споліскує луску. Самі у рот плись-плись!
– Це явно не ті слова, – зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. – Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають: «Вернися до нас, золотко!». Я тільки зведу очі й запитаю: «Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить, – я вийду нагору, а коли ні – не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим».
Тут знову з її очей бризнули сльози.
– Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!
Із цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.
– І як це мені вдалося? – майнуло у неї в голові. – Напевно, я знову меншаю?
Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є – вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з’ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить – і вона зникла б зовсім!
– Ху-у! Ледь урятувалася! – сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовно рада, що живе ще на світі.
– А тепер – до саду! – І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику. «Кепські справи, кепські, далі нікуди, – подумала нещасна дитина. – Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!» На останньому слові вона посковзнулася і – шубовсть! – по шию опинилася в солоній воді. Спочатку Аліса подумала, що якимось дивом упала в море.
– А коли так, – сказала вона собі, – то додому я повернуся залізницею.
(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки, дітлахи, що длубаються в піску дерев’яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними– залізнична станція). Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.
– І чого було аж так ридати? – бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. – За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні – усе дивина.
Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з’ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але згадавши, яка вона тепер маленька, зрозу міла, що то – звичайна миша, яка теж звалилась у воду.
– Чи є зараз якийсь сенс, – подумала Аліса, – заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє… Та, зрештою, треба спробувати. І вона звернулася до неї:
– О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже втомилася плавати, о, Мишо!
Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Щоправда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:
Наз. миша Дав. миші Оруд. мишею Клич. мишо!
Род. миші Знах. мишу Місц. на миші
Миша пильно глянула на Алісу й начебто підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.
«Може, вона не тямить по-нашому? – подумала Аліса. – Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?» (Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій).
– Ou est ma chatte? (Де моя кішка?) – заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови. Миша мало не вискочила з води і, здавалося, уся затремтіла з жаху.
– Перепрошую! – зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. – Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.
– Недолюблюю котів?! – вереснула Миша. – А ти б їх долюблювала на моєму місці?!
– Мабуть, що ні, – примирливо відказала Аліса. – Тільки не гнівайтесь… А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули – і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, – гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, – сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається… А що вже пухнаста – так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей… Ой, вибачте, вибачте!.. – знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.
– Ми більше не говоритимемо про це, якщо вам не до вподоби.
– Ми?! Ми не говоритимемо!.. – заверещала Миша, тремтячи всім тілом аж до кінчика хвоста. –Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів – огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!
– Я більше не буду! – промовила Аліса і поквапилася змінити тему. – А чи любите ви со… собак?
Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:
– Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер’єрчик – очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках – усього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже,
вигублює до ноги всіх довколишніх щурів… О-о-ой! – розпачливо зойкнула Аліса. – Я знов її образила!
І справді. Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.
– Мишечко! Шкряботушечко! – лагідно погукала Аліса. – Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!
Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: лице в неї було бліде («від гніву!» – вирішила Аліса), а голос – тихий і тремкий.
– Ось вийдемо на берег, – мовила Миша, – і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.
А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег. (…)
Погравши із цією компанією в гру «Гасай-Коло», Аліса вирушила далі. Вона ще кілька разів виростала й зменшувалася завдяки різноманітним чудодійним засобам і старанно шукала стежку до чарівного саду. Відтак дівчинка підійшла до якогось будиночка…
Немає коментарів:
Дописати коментар