Чарлі і ш/фабрика 29-30 р.

Розділ ХХІХ. Інші діти ідуть додому

    Ліфт зупинився. Він зупинився і, наче гелікоптер, завис угорі над фабрикою і над самим містечком, що розкинулося під ними, мов намальоване на поштовій листівці! Крізь скляну підлогу далеко внизу Чарлі бачив малесенькі будиночки, вулички та сніг, що вкривав це все товстою ковдрою. Було трохи моторошно й незвично стояти отак на прозорому склі височенно в небі. Здавалося, ніби взагалі ні на чому не стоїш.

- Чи воно оце з нами все гаразд? - стривожився дідунь Джо. - На чому ця штука працює?

- На шоколадних силах! - пояснив містер Вонка. - Мільйон шоколадних сил! О, дивіться! - крикнув він, показуючи вниз. - Он там ті інші діти! Вони повертаються додому!

- Він же був гладкий! А тепер худий, як соломина!

- Звичайно, що змінився, - зареготав містер Вонка. - Його ж було затисло в трубі. Невже не пам'ятаєте?.. А он погляньте! Бачите? Там іде Віолета Бореґард, відома жуйколюбка! Здається, з неї таки зуміли вичавити соки. Я дуже радий. А який у неї тепер здоровий вигляд! Набагато кращий, ніж був!

- Але обличчя фіолетове! - вигукнув дідунь Джо.

- Це так, - погодився містер Вонка. - Тут ми нічого не можемо вдіяти.

- Ой, людоньки! - зойкнув Чарлі. - Гляньте на тих бідолашних Солтів - Веруку, пана Солта і пані Солт! Вони з голови до п'ят у відходах і смітті!

- А он і Майк Тіві! - повідомив дідунь Джо. - О боженьку! Що з ним? Він метрів три заввишки і тонюсінькій, як дріт!

- Його перерозтягли в машині для розтягування жуйки, - пояснив містер Вонка. - От недбалість.

- Але ж для нього це жахливо! - вигукнув Чарлі.

- Дурниці, - відмахнувся містер Вонка. - Навпаки - йому дуже пощастило. Його захочуть взяти до себе всі баскетбольні команди. Але тепер, - сказав він, - пора покинути цих дурнуватих дітлахів. Чарлі, я повинен з тобою поговорити про щось дуже важливе.

Містер Вонка натис ще одну кнопку - і ліфт майнув у небо.

Розділ ХХХ. Шоколадна фабрика Чарлі

Великий скляний ліфт тепер ширяв високо над містом. У ньому стояли містер Вонка, дідунь Джо та малий Чарлі.

— Як я люблю свою шоколадну фабрику, — сказав містер Вонка, дивлячись униз. Тоді на хвилю замовк, а потім повернувся й глянув на Чарлі з надзвичайно серйозним виразом обличчя. — А тобі, Чарлі, вона теж подобається? — запитав він.

— О, так! — вигукнув Чарлі. — Думаю, це найчудовіша фабрика на світі!

— Дуже приємно це чути, — як ніколи серйозно проказав містер Вонка. Він не відводив очей від Чарлі. — Так, — повторив він, — мені надзвичайно приємно чути це від тебе. І зараз я скажу, чому.

Містер Вонка нахилив голову набік, а тоді цілком несподівано сяйнув усмішкою, від чого з кутиків його очей побігли крихітні зморщечки, і сказав:

— Розумієш, люба дитино, я вирішив усе це тобі подарувати. Як тільки підростеш і зможеш нею управляти, фабрика стане твоєю.

Чарлі витріщився на містера Вонку. Дідунь Джо роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не міг видушити й словечка.

— Це щира правда, — запевнив містер Вонка, тепер уже всміхаючись від вуха до вуха. — Я справді віддаю фабрику тобі. Ти згоден?

— Віддаєте фабрику йому? — не міг повірити дідунь Джо. — Ви, мабуть, жартуєте.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Але... але... чого це вам забаглося віддати вашу фабрику малому Чарлі?

— А от чого, — сказав містер Вонка, — я вже старий. Набагато старший, ніж вам здається. Я не зможу працювати вічно. Власних дітей я не маю, не маю й родичів. То хто ж керуватиме фабрикою, коли я через старість не подужаю? Хтось же повинен тут керувати... хоч би заради умпа-лумпів. Майте на увазі, що є тисячі розумників, які що завгодно віддали б за можливість прийти й отримати від мене фабрику, але я таких людей не хочу. Я взагалі не хочу, щоб цим займався дорослий. Дорослий мене не слухатиме, не захоче вчитися. Він буде намагатися робити все так, як забажається йому, а не мені. Тому мені потрібна дитина. Мені потрібна чемна, розумна й добра дитина, якій я зможу відкрити свої найдорожчі секрети виготовлення солодощів... поки я ще живий.

— То он чому ви розіслали Золоті квитки! — вигукнув Чарлі.

— Точно! — підтвердив містер Вонка. — Я вирішив запросити на фабрику п’ятьох дітей, і той, хто до кінця дня найбільше мені сподобається, мав стати переможцем!

— Містере Вонко, — затинаючись мовив дідунь Джо, — та невже ви й справді зібралися віддати всю оцю величезну фабрику малому Чарлі? Усе ж таки він...

— Нема часу сперечатися! — урвав містер Вонка. — Треба негайно зібрати всю вашу родину: його батька, матір — та всіх, хто є! Віднині вони можуть жити на фабриці! Хай допомагають нею керувати, поки Чарлі підросте й зможе керувати сам! Де ти мешкаєш, Чарлі?

Чарлі глянув крізь скляні стінки ліфта на вкриті снігом хатки внизу.

— Отам, — показав він. — У хатинці на краєчку міста, в отій найменшій...

— Бачу! — вигукнув містер Вонка, натискаючи ще якісь кнопки, і ліфт помчав прямісінько до їхньої хатини.

— Боюся, мама з нами не піде, — сумно сказав Чарлі.

— Чому це?

— Бо вона не покине бабусю Джозефіну, бабуню Джорджину та дідуся Джорджа.

— Вони теж можуть перебратися на фабрику!

— Не зможуть, — заперечив Чарлі. — Вони дуже старенькі і двадцять років не злазили з ліжка.

— То ми й ліжко разом з ними заберемо, — сказав містер Вонка. — У цьому ліфті ліжко поміститься легко.

— Ви не витягнете ліжко з хатинки, — втрутився дідунь Джо. — Не пролізе крізь двері.

— Не впадайте у відчай! — вигукнув містер Вонка. — Немає нічого неможливого! Ось дивіться!

Ліфт уже ширяв над самісіньким дахом хатинки Бакетів.

— Що ви хочете зробити? — спитав Чарлі.

— Хочу їх забрати, — відповів містер Вонка.

— Як? — здивувався дідунь Джо.

— Прямо через дах, — пояснив містер Вонка, натискаючи ще одну кнопку.

— Не треба! — зойкнув Чарлі.

— Стійте! — крикнув дідунь Джо.

ТРІСЬ! ТОРОХ!

І ліфт залетів прямісінько крізь дах у спальню до стареньких, що лежали на ліжку. Їх засипав порох, потрощена черепиця, уламки дощок, таргани, павуки, цегла й цемент, отож усі троє стареньких подумали, що настав кінець світу.

Бабуня Джорджина зомліла, в бабусі Джозефіни випала з рота штучна щелепа, дідусь Джордж заховав голову під ковдру, а з сусідньої кімнати примчали пан і пані Бакети.

— Рятуйте! — заволала бабуся Джозефіна.

— Заспокойся, старенька, — підбадьорив її дідунь Джо, виходячи з ліфта. — Це ж ми.

— Мамо! — крикнув Чарлі, кидаючись в обійми пані Бакет. — Мамо! Мамо! Послухай, що сталося! Ми всі будемо жити на фабриці містера Вонки й допоможемо йому нею керувати! А ще він віддає її всю мені і... і... і... і...

— Що ти таке мелеш? — здивувалася пані Бакет.

— Краще поглянь на нашу хату! — розпачливо вигукнув Бакет. — Ви її майже розвалили!

— Шановний пане, — вискочив уперед містер Вонка, люб’язно потиснувши руку панові Бакету, — я дуже радий з вами познайомитися. Не переживайте за вашу хату. Віднині вона вам уже не знадобиться.

— Хто цей псих? — закричала бабуся Джозефіна. — Він нас трохи не повбивав!

— Це, — сказав дідунь Джо, — сам містер Віллі Вонка.

Минуло чимало часу, поки Чарлі з дідунем Джо змогли нарешті всім пояснити, що з ними сьогодні відбувалося. Але й після цього всі вони відмовилися їхати на фабрику в ліфті.

— Краще вже я помру у своєму ліжку! — запротестувала бабуся Джозефіна.

— Я теж! — підтримала її бабуня Джорджина.

— Я відмовляюся їхати! — оголосив дідусь Джордж.

Але містер Вонка, дідунь Джо та Чарлі, не зважаючи на їхні крики, просто заштовхали ліжко в ліфт. А тоді ще й пана та пані Бакетів туди затягли. Потім зайшли й самі. Містер Вонка натис кнопку. Двері з’їхалися. Бабуня Джорджина заголосила. А ліфт піднявся над підлогою і вилетів крізь проламаний дах просто в небо.

Чарлі виліз на ліжко і намагався заспокоїти заціпенілих від жаху стареньких.

— Не бійтеся, будь ласка, — примовляв він. — Тут цілком безпечно. Ми летимо в найчарівніше місце на світі!

— Чарлі правду каже, — підтвердив дідунь Джо.

— А якщо ми долетимо, то там буде якась їжа? — запитала бабуся Джозефіна. — Я просто вмираю з голоду! Ми всі такі голодні!

— Якась їжа? — розреготався Чарлі. — О-о!.. Ще хвильку — й побачите!..

                                                                                      

                                                                                      Переклад: з англійської Віктора Морозова

                                                                                                             за редакцією О. Негребецького та І. Малковича