Історія одного кохання 1-9 р.

     Ерік Сіґел

1

Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п’яти років і померла. Що говорять у таких випадках?
Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу,  я  спитав,  за  яким  усе-таки  принципом  мають  розподілятись  її  лаври,  й вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер – сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім’я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище – то десь між Бахом і бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе:  я  ж  бо  звик  скрізь  бути  першим.  Гени,  фамільна  спадковість!
На  останньому  курсі  я  взяв  собі  за  звичку  працювати  в бібліотеці Редкліффа. А  втім,  як  водиться  у  нас  у  Гарварді,  за  день  до  заліку  з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов’язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока – з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга – в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.
– Дайте мені «Пізнє Середньовіччя».
Вона скоса глянула на мене:
– Хіба у вас немає бібліотеки?
– Наскільки мені відомо, студенти Гарварду мають право користуватися вашою бібліотекою.
– Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам – про етику. У вас у Гарварді – п’ять мільйонів книжок. А у нас тут – злиденні кілька тисяч.
Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп’ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп’ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався  б  з  неї  –  я  це  вмію,  –  але  сьогодні  мені  позаріз  потрібна  була  та  клята книженція.
– Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.
– Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?
– Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?
– Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний, – відповіла вона, знімаючи окуляри.
– От і не вгадали. Я бідний, але розумний.
– Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви – ні.
Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б іще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.
– Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? – питаю.
– Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.
– А я вас ніколи й не запросив би.
– От вам і доказ, – зраділа вона, – доказ того, що ви дурний.
Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить – тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією, – я одержав «Пізнє Середньовіччя». А що чергувала  вона  до  закриття  бібліотеки,  то  я  встиг  завчити  кілька  абзаців  про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав «відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше  вийшла  з-за  бібліотекарського  столу.  А  от  її  вбрання  не  викликало  в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка – плід її власної творчої фантазії. Ми  пішли  до  дешевенького  ресторану  «Ліліпут»,  розташованого  поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї).
– Мене звуть Дженніфер Кавіллері, – сказала вона. – Я американка італійського походження.
Невже вона думає, що я сам не здогадався б?
– Спеціалізуюся з музики, – додала потім.
– А мене звуть Олівер, – відрекомендувався я.
– Це ім’я чи прізвище?
– Ім’я, – відповів я, а тоді признався, що прізвище моє – Берретт.
Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й  остогидлого:  «Отже,  так  само,  як  назва  корпусу?»  Бо  така  вже  мені  випала доля  –  бути  родичем  отого  типа,  що  збудував  Корпус  Берретта,  найбільшу  й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам’ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини.
Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.
Олівер дізнався, що Дженні вивчає мистецтвознавство в коледжі. Він запросив її на хокейний матч.

2

Олівер Берретт IV
Іпсвіч, Массачусетс
20 років
Спеціальність: суспільствознавство
Успішність:  занесений  до  Списку  пошани деканату  за  успіхи  у  навчанні  1961,  1962,
1963 рр.
Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 рр.
Обраний фах: юриспруденція
Рік навчання: випускний
Зріст: 5 футів 11 дюймів
Вага: 185 фунтів.
Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену,
менеджеру  нашої  команди:  програмка  мусить бути у неї в руках.
– Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!
Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою – навіть не глянув у її  бік.  А  проте  в  мене  було  таке  враження,  ніби  вона  весь  час  відчувала  на собі  мій  погляд.  Цікаво,  чи  зняла  вона  окуляри,  коли  виконували  державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?
В середині другого періоду ми перегравали дартмутців з рахунком 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку.
Ел  Реддінг,  центральний  нападаючий  дартмутців,  прорвався  в  нашу  зону,  я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників – вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося  пройти  повз  ворота.  Там  ми  втрьох  і  застопорилися,  тільки  ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.
Суддя дав свисток.
– Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку.
Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів баньки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись  очима  в  підлогу:  не  хотілося  дивитись,  як  дартмутці,  користуючись  чисельною перевагою, давлять наших.
– І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?
Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:
– Гар-вард, впе-ред!
– Поясніть, чим ви завинили?
Як-не-як – вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:
– Тим, що перестарався.
Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки.
– То краще піду звідси. До побачення.
Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася – й махнув через бар’єр на поле.Публіка  привітала  мене  радісним  ревищем.  «Бер-ретт,  впе-ред!  На-ша  бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається.
А все ж таки – де вона?
Під  час  гри  Олівер  весь  час  думав,  що  про  нього  подумає  Дженні.  Коли  хокеїсти Гарварду забили першу шайбу, у криках уболівальників хлопець почув голос Дженні. Команда Олівера перемогла. Після матчу хлопець довго приходив до тями в роздягальні. Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла – сама, пішки, аж до Редкліффа?
– Дженні!
Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву.
І тут вона визирнула з-за куща – обличчя закутане в шарф, тільки очі видно.
– Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.
Як же я зрадів! Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.
– А я дозволила?
– Це ви про що?
– Я дозволила вам цілувати мене?
– Даруйте. Я захопився.
– А я – ні.
Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.
– Мені це не подобається, – сказала вона.
– Що саме?
– Те, що мені це подобається.
Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому – сам не знаю.
Коли я ввійшов, Рей Стреттон, мій товариш по кімнаті, грав у покер з двома своїми дружками-футболістами. Не звертаючи уваги на репліки цих одноклітинних грубіянів, я розплутував
телефонний шнур, щоб перенести апарат до своєї спальні. Я зачиняю двері під новий сплеск нелюдських звуків, скидаю черевики, лягаю горілиць на ліжко й набираю номер Дженні.
Ми розмовляємо пошепки.
– Алло, Джен...
– Слухаю...
– Джен... Що б ти відповіла, якби я сказав тобі...
Я вагаюся. Вона чекає.
– Мені здається, що я... Що я закохався в тебе.
Мовчання. Потім вона каже тихо-тихо:
– Я б відповіла... котися під три чорти!
Вона кидає трубку.
Мене це не бентежить. І не дивує.
Під час матчу з Корнелським університетом Оліверу розбили обличчя. Серед уболівальників хлопець побачив свого батька, який таки приїхав на матч. Але присутність Старого Не-хи-хи (так він називав батька) не втішила хлопця, адже йому здавалося, що батько хизується тим, що він, власник банків тощо, приїхав на якийсь нікчемний хокейний  матч.  Олівер  почув,  як  Дженні  розмовляла  по  телефону  з  якимсь  Філом.  Це  був  її  батько,  пекар.  Коли  вона  була  зовсім  малою,  її  мати  загинула  в  автомобільній катастрофі. Батько («в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш», – сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив далеко. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста. Олівер здивувався, що дівчина називає свого батька по імені, адже перше слово, яке спадає хлопцеві на думку, коли він згадує свого, – сучий син. Оліверу здається, що на обличчі батька кам’яна маска. Від хлопця постійно  вимагають  успіхів.  Хоч  би  як  він  старався,  батько  сприймає  все  як  належне. Дженні спробувала пояснити, що все це, мабуть, через те, що Олівер Берретт ІІІ дуже заклопотана людина. Олівер переконаний, що їхні з батьком стосунки – війна до переможного кінця. Дженні цього не розуміла, бо була впевнена, що батько завжди любить свою дитину. 

7

Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок – звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев’ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу  Міст  –  резиденція  Берреттів  (тобто  про  те,  хто  й  скільки  секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад,  вважаю,  що  з  двадцяти  дев’яти  хвилин  вийти  просто  неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.

– Ти женеш, мов божевільний, – сказала Дженні.

– Так це ж Бостон, – відповів я. – Тут усі женуть, мов божевільні.

Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.

– Ти заженеш нас обох у домовину, перш ніж твої батьки нас повісять.

– Послухай, Джен, мої батьки – прекрасні люди.

Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.

– І Сучий син теж?

– Хто-хто?

– Олівер Берретт III.

– Ет, він гарний чолов’яга. От побачиш – він тобі сподобається.

– Звідки ти знаєш?

– Він усім подобається.

– Чого ж ти котиш на нього бочки?

– Саме через те, що він усім подобається.

Питаєте,  нащо  я  віз  її  на  оглядини?  Питаєте,  невже  мені  справді  потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге, – куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання. Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.

Від Гротон-стріт до Доувер-хауса – відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші – назвімо їх скромно – будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.

– Ні, ні, хай йому біс! – вихопилося в Дженні.

– В чім річ, Джен?

– Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.

Я загальмував. Вона сиділа, вп’явшись пальцями в край сидіння.

– Я всяке собі уявляла, але не таке.

– Не таке – що?

– Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.

Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами. Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.

– Тікаймо, Олівере! – сказала вона.

– Ні! Лишаймося і приймаймо бій, – відповів я.

Гадаєте, ми жартували?

Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.

– Ах, мастер Олівер! – привітала мене вона.

Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой «титул» і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.

– А-а, вітаю, вітаю.

Сучий син! Це був Сучий син.

– Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...

– Вітаю вас.

Перше  ніж  я  встиг  повністю  відрекомендувати  Дженні,  він  уже  тиснув  їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.

– Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.

Так,  на  Дженні  чекало  ще  одне  випробування,  ще  одна  честь,  яка  випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар’єрі, якби прагнення суспільної діяльності не  привело  її  до  добродійницької  участі  в  опікунських  радах  кількох  музеїв.) 

Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.

Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер – придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка? Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.

Мати,  яка  за  будь-яких  обставин  підтримує  його,  вирішила  перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему – здається, про музику. А може, про картини – я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.

– Дякую, – сказав я. І додав: – Нам скоро їхати.

– Га? – озвалася Дженні. Вони з матір’ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).

– А як же обід? Невже ви не залишитеся?

– М-м... Не можемо, – відповів я.

А Дженні майже водночас сказала:

– Авжеж, залишимося.

– Мені треба вертатися, – буркнув я, дивлячись на неї.

Дженні  відповіла  мені  розгубленим  поглядом,  і  тут  Старий  Не-хи-хи  підсумував:

– Ви залишитеся на обід. Вважай, що це – наказ.

Удавана посмішка на його обличчі не в’язалася з категоричністю тону.

– Ми не можемо, татуню.

– Ми мусимо, Олівере, – втрутилася Дженні.

– Чому? – спитав я.

– Тому, що я голодна, – відповіла вона.

Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.

Він нахилив голову. Мати й Дженні – теж. Я схилив голову набік.

– Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім’я Сина твого Ісуса Христа. Амінь.

Господи  Ісусе,  в  мене  аж  ноги  похололи.  Невже  він  хоч  цього  разу  не  міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!

– Амінь, – сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).

– Спринтери, на старт! – пожартував я, беручись за виделку.

Мій  дотеп,  однак,  нікого  не  насмішив.  І  менше  за  всіх  –  Дженні.  Вона  демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.

– У кого старт, а в кого – фальстарт, Олівере.

Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.

– Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?

– Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.

– Берретти  заснували  кілька  підприємств  у  Фолл-Рівер,  –  зауважив  Олівер III.

– На яких із покоління в покоління визискували бідняків, – докинув Олівер IV.

– Так, у дев’ятнадцятому сторіччі, – відрізав Олівер III.

Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.

– А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? – пішов я у наступ.

Запала коротка мовчанка.

Ми повернулися до бібліотеки, я – з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи – банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.

– Тобі з цукром, Олівере? – спитала мати.

– Олівер завжди п’є каву з цукром, люба, – сказав батько.

– А сьогодні – без, – відповів я. – Просто чорну каву, мамо.

По дорозі назад Дженні сказала, що їй не сподобалося ставлення Олівера до батька. Вона почала підозрювати, що він хоче одружитися з дівчиною, щоб дошкулити батькові: Олівер закоханий у низьке соціальне походження Дженні. Юнак заперечував, але подумав, що в цьому є зерно істини. Батько не заперечував проти шлюбу сина, адже Дженні, маючи таке походження, спромоглася пробитися в Редкліфф. Його турбував бунт  сина.  Він  просив,  щоб  Олівер  почекав  з  одруженням,  поки  не  отримає  ступінь  з юриспруденції, інакше він залишиться без цента за душею.

9

Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму  думав  про  зустріч  із  майбутнім  тестем.  Я  уявляв  собі,  як  на  мене вихлюпується  потік  італо-середземноморських  емоцій,  ускладнених  тим,  що Дженні – єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.

І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.

Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з’являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: «Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер». Яке запитання поставить йому старий перш за все? «Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?»

А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий  містер  Кавіллері  женихові  на  поріг  і  чи  не  допоможе  йому  опинитися  за дверима добрим штурханом? Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.

Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної  швидкості,  прямуючи  на  південь  автострадою  номер  95.  Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п’ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.

– Розкажи мені ще раз, Джен.

Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від’їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV. Отямившись, він застеріг дочку: «Не порушуй одинадцятої заповіді».

– А що в ній? – спитав я.

– Не цурайся свого батька.

– Чи знає він, що я – бідняк?

– Знає.

– І його це не обходить?

– Принаймні це те, що нас робить рівними.

До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.

Дженні мешкала на Гемільтон-авеню – нескінченній вулиці, забудованій дерев’яними будиночками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну.

Дженні  вискочила  перша.  У  Кренстоні  вона  виявляла  дивовижну  моторність, нагадуючи мені верткого коника. Коли глядачі на ганках побачили, кого  я  привіз,  із  їхніх  горлянок  вихопилося  одностайне  –  майже  як  на  стадіоні  – оглушливе вітання. Та це ж мала Кавіллері, гордість і окраса нашої вулиці! Після таких овацій на її честь я не зразу наважився вийти з машини. Що, як мене сприймуть за отого, мною самим вигаданого Оліверо Берретто, не вартого їй навіть у слід ступити?

І ось нарешті я ніяково зупиняюся на порозі, Дженні каже: «Знайомся – мій батько»,  і  Філ  Кавіллері,  жилавий  чоловік  років  десь  під  п’ятдесят,  типовий мешканець Род-Айленда, простягає мені руку.

Відчуваючи її дужий потиск, я кажу:

– Добридень, сер.

– Філ, – виправляє він мене.

– Добридень, Філ, сер, – промовляю я, все ще тиснучи йому руку.

А по хвилі збентеження – переляк, коли містер Кавіллері, випустивши, нарешті, мою руку, обертається до дочки й на повен голос горлає:

– Дженніфер!

А потім вони кидаються одне до одного. Обіймаються. Міцно-міцно. Погойдуються з боку в бік. І все, що містер Кавіллері може сказати з приводу даної ситуації, зводиться до одного слова, повторюваного тепер уже стиха: «Дженніфер!» І все, що може відповісти йому дочка, випускниця Редкліффа (і власниця диплома з відзнакою!), зводиться теж до одного слова: «Філ!» А я відчуваю себе третім-зайвим.

Того дня мені здорово придалася звичка, засвоєна разом з іншими канонами «гарних манер». Мене привчили не розмовляти з повним ротом. А що Філ та його дочка робили все, щоб я безнастанно щось жував, то на розмови мені просто не лишалося часу. Боячись образити господаря, я ум’яв рекордну кількість італійських тістечок – не менше як по два кожного ґатунку. А потім потішив обох Кавіллері, виголосивши промову на тему, які з них були найсмачніші.

За обідом (тістечка, як виявилося, подавалися лише для того, щоб заморити черв’ячка) Філ спробував повести зі мною мову, самі знаєте, про що. Він чомусь забрав собі в голову, що може помирити Олівера III з Олівером IV.

– Давайте я побалакаю з ним по телефону, як батько з батьком, – запропонував він.

– Не треба, Філе, це нічого не дасть.

– Я не можу сидіти згорнувши руки! Як це так – щоб батько відмовився від рідної дитини?!

– Але ж я теж від нього відмовився, Філе.

– Щоб я такого більше не чув! – вигукнув він, скипаючи непідробним гнівом. – Батькову любов треба поважати, нею треба пишатися! Батькова любов – це особлива, рідкісна любов.

– Атож, рідкісна. Надто в моїй родині, – сказав я.

– Зв’яжи мене з ним по телефону, – знову попросив Філ. – Я все залагоджу.

– Ні, Філе. Між батьком і мною більше не існує телефонного зв’язку. Між нами – холодна війна!

– Ет, повір мені, Олівере, твій батько відтане. І хочеш знати, коли саме? Коли ви надумаєте піти до церкви...

В цю мить Дженні, яка розставляла блюдця, кинула батькові багатозначне:

– Філе...

– Що, Джен?

– Ти згадав про церкву...

– Так.

-Дозвольте мені пояснити, - попросив я.

-Розумієте, ні я, ні Джен у Бога не віримо. І лицемірити не хочемо.

По-моєму, він прийняв це пояснення тільки тому, що дав його я. Можливо, почувши його від Дженні,він ударив би її. Але цього разу вже він був третім зайвим, він був чужинцем. Утупившись 

очима в підлогу – тому, видно, що не хотів дивитися на нас, – він помовчав, а тоді сказав:

– Гарні мені діла... А чи можна поцікавитися, хто ж у такому разі оформить ваш шлюб?

Дженні пояснила, що церемонію проведе в Гарварді університетський капелан («Ага, все-таки капелан», – пробурмотів Філ), а наречений і наречена обміняються відповідними фразами.

Коли ми поверталися до Кембриджа, я спитав Дженні, якої вона думки про наш візит.

– Усе було гаразд, – відповіла вона.