Історія одного кохання 11-22 р.

11

Дженніфер одержала диплом у середу. З цієї нагоди до Кембриджа прибула сила-силенна родичів з Кренстона, приїхала навіть тітонька з Клівленда. Я зустрівся з ними під час 
урочистої церемонії. За попередньою домовленістю мене рекомендували не як жениха, і Дженні була без обручки: все це для того, щоб ніхто не образився (заздалегідь), не одержавши запрошення на весілля.
– Тітонько Кларо, це мій хлопець Олівер, – казала.
Я бачив, як вони потай штовхають одне одного в бік, перешіптуються, а  дехто навіть  оглядає  мене  з  відвертою  цікавістю,  але  жодному  з  них не пощастило щось вивідати ні від нас, ні від Філа, котрий, певно, радий був уникнути розмов 
про кохання між двома атеїстами.
У четвер я зрівнявся з Дженні, одержавши диплом Гарвардського коледжу-  диплом мій, так само як і її, був з відзнакою. До того ж йшов попереду всіх, навіть  тих,  що  одержали  диплом  з  найвищою  відзнакою,  тобто  найученіших мудрагелів. Але стримався. Нехай і вони порадіють.
І досі не знаю, чи був там присутній Олівер Берретт III. Цього урочистого дня в 
університетському дворі зібралася величезна юрба-понад сімнадцять тисяч чоловік, і, звичайно, я не мав змоги роздивитися їх крізь бінокль. 
Квитки, призначені  для  моїх  батьків,  я,  само  собою  зрозміло,  віддав  Філові  й  Дженні. Але ж мого Старого Не-хи-хи як колишнього студента університету могли впустити й без квитка; може, він і сидів десь на 
трибуні в гурті випускників 1926 року. А проте чого йому було приїздити? Адже банки в той 
день працювали!
Одружилися ми в неділю. Родичів Дженні не запрошували, тому що, знехтувавши Бога Отця, і 
Сина, і Святого Духа, ми боялися вразити релігійні почуття цих щирих католиків. Шлюбна 
церемонія відбувалася в корпусі Філліпса Брукса, старій будівлі на північ від університетського двору. Керував церемонією Гімоті Блаувелт, унітаріанський капелан нашого коледжу. Певна річ, був там і Рей Стретон. Дженні запросила свою подругу з Бріггс-хола, а також – мабуть, із сентиментальних міркувань – довготелесу напарницю з бібліотеки. І, звичайно, Філа.
– Ви готові? – запитав містер Блаувелт.
– Готові, – відповів я за себе й за Дженні.
– Друзі мої, – звернувся містер Блаувелт до присутніх, – ми прийшли сюди, щоб стати свідками єднання двох сердець. Послухаймо ж рядки, які 
молодята вибрали, щоб прочитати у цю священну хвилину. Перше слово – нареченій. Стоячи обличчям до мене, Дженні прочитала вірш, що його обрала для цієї нагоди. 
Вірш був зворушливий, надто для мене, бо це був сонет Елізабет Берретт-Браунінг:
     Коли ці дві душі устали на весь зріст,
     Докупи їх звела якась мовчазна сила.
     Зійшлись вони, і спалахнули вмить
     Їх розпростерті крила.
Краєчком  ока  я  бачив  Філа  Кавіллері:  він  стояв блідий, губи розтулені, а очі світилися від подиву й захоплення. В останніх рядках сонета поетеса благала долю дати двом душам:
     Притулок хоч малий, щоб день цей перебуть,
      Бо темрява і смерть їм заступили путь.
Настала моя черга. Мені важко було знайти вірш, який я міг би прочитати зі щирим серцем, бо 
не люблю солодкої поетичної жувачки. Не люблю та й годі. Повагавшись, я обрав уривок з 
«Пісні відкритої дороги» Уолта Уїтмена. Дарма що він короткий, в ньому було все, що я хотів би сказати своїй коханій:
     ...Я даю тобі руку!
     Я даю своє кохання, цінніше за гроші,
     Я даю всього себе перед олтарем і законом.
     Чи даси мені себе? Чи підеш зі мною в дорогу?
     Чи ми йтимемо поряд аж до краю й кінця?
Я закінчив, і хвилину в кімнаті стояла дивовижна тиша. Потім Рей Стреттон простягнув мені 
обручку, і ми з Дженні – самі – дали шлюбну обітницю, присягаючись любити одне одного й піклуватись одне про одного, поки нас не розлучить смерть.

12

Наше щоденне життя протягом перших трьох років можна змалювати одним словом: скрута. Від ранку до ночі ми думали тільки про те, як нашкрябати грошей на найпотрібніші речі. У 
найкращому разі нам ледве щастило звести кінці  з кінцями. І до вашого відома, в такому житті 
немає ані краплі романтики. Пригадуєте славетні рубаї Омара Хайяма, зокрема де йдеться про 
місце в затінку, книжку віршів, хлібину, кухоль вина і таке інше? Замініть книжку віршів 
трактатом Скотта «Про види опіки», і ви побачите, як чудово ця поетична картина накладалася  на  моє  ідилічне  існування.  Райське  життя?  Хай  йому  біс такому раю! Хіба то рай, коли думаєш, чи дорого коштує книжка віршів («може, купити її в 
букініста?») і де нам дадуть у борг той хліб і вино? Та ще – як розжитися на гроші, щоб сплатити борги.

Життя змінилося. Навіть найпростіше рішення мало бути затверджене бюджетним комітетом, 
що безперестанку засідав у мене в голові. Моє славетне прізвище відкрило нам кредит у місцевій крамниці, де звичайно не давали 
студентам нічого у борг. Зате воно завдало нам чималої шкоди там, де я найменше цього 
сподівався, – у Шейділейнській школі, куди Дженні влаштувалася викладачем.

– Звичайно, платня у нас нижча, ніж у державній школі, – сказала їй директриса,  міс  Енн  Міллер  Уїтмен,  і  висловила  впевненість,  що  для  члена  родини Берреттів ця «обставина» не має ніякого значення. Дженні спробувала спростувати цю 
хибну думку, але на додачу до обіцяних трьох з половиною тисяч доларів на рік не дістала 
нічого, тільки слухала дві хвилини директрисине «хи-хи-хи». Зауваження Дженні, що членам родини Берреттів доводиться платити за помешкання так 
само, як іншим людям, міс Уїтмен сприйняла за дуже дотепний жарт.

Коли Дженні переповіла мені цю розмову, я висловив побажання, щоб міс Уїтмен узяла свої – «хи-хи-хи» – три з половиною тисячі доларів і забралася з ними... самі знаєте куди. Тоді Дженні запитала 
мене, чи згоджуюсь я кинути університет і утримувати її, поки вона одержить такий диплом, 
який дасть їй право викладати в державній школі. Секунди дві я поглиблено обмірковував наше становище, а потім дійшов до виразного й стислого висновку:

– Розтак його!

– Ти висловлюєшся дуже красномовно, – сказала моя дружина.

– А що ж я іще маю робити? Теж хихикати?

– Ні. Ти маєш полюбити спагетті.

Я  так  і  зробив.  Полюбив  спагетті,  а  Дженні,  перечитавши  всі  куховарські книги, навчилася робити томатну приправу, що мала божественний смак. 
Враховуючи наші літні заробітки, її платню, гроші, що я одержував на пошті за нічну працю 
напередодні Різдва, ми жили непогано. Звичайно, ми не змогли побачити багато кінофільмів (а 
вона не побувала на багатьох концертах), зате нам щастило зводити кінці з кінцями.

Задля цього довелося покласти кінець мало не всім колишнім знайомствам. Життя наше зовсім змінилося. Ми, як і досі, жили в Кембриджі, і, по ідеї, Дженні могла й далі грати в тих самих 
музичних ансамблях. Але в неї не було часу. Вона поверталася зі школи вкрай утомлена, а ще 
треба було зварити обід (обідати  в  кафе  чи  їдальні  було  поза  нашими  можливостями).  На  щастя, мої друзі мали досить здорового глузду, щоб дати нам спокій. Вони не запрошували нас у гості, отож, самі розумієте, нам не доводилося запрошувати їх.

13

Містер Олівер Берретт III з дружиною просять Вас ушанувати своєю присутністю обід на      честь шістдесятиріччя містера Берретта, що відбудеться в суботу шостого березня о сьомій годині вечора.

Доувер-хаус, Іпсвіч, Массачусетс.

Просимо відповісти.

– То як? – запитала мене Дженніфер.

– Ти ще й питаєш? – Я саме писав резюме справи «Держава проти Персівала»,  важливого  прецеденту  в  кримінальному  судочинстві.  Дженні  помахувала запрошенням, наче дратуючись зі мною.

– Я вважаю, що вже пора, Олівере, – сказала вона.

– Що саме?

– Ти  дуже  добре  знаєш,  що  саме.  Чи  ти  хочеш,  щоб  він  приліз  до  тебе навколішках?

Я робив далі своє діло; вона – своє.

– Оллі, він подає тобі руку.

– Дурниці, Дженні. Адресу на конверті писала мати.

– Ти ж казав, що й не поглянув на нього! – вигукнула вона.

Може, й поглянув. А потім, мабуть, забув. Адже я з головою поринув у справу Персівала, до того ж незабаром іспити. І нема чого забивати мені баки.

– Схаменися, Оллі, – сказала вона благальним тоном. – Шістдесят років – це тобі не жарт. Коли ти надумаєш врешті помиритися з ним, його, може, й на світі вже не буде.

Я дуже популярно пояснив Дженні, що ніколи не стану миритися з батьком, і попросив дати мені спокій. Вона замовкла і сіла на край подушечки, що лежала в мене під ногами. Скоро я відчув, 
що вона пильно дивиться на мене, і підвів голову.

– Постривай, – мовила вона застережливо, – ось коли проти тебе збунтується Олівер V...

– Можеш  бути  певна,  його  зватимуть  як  завгодно,  тільки  не  Олівером!  – гримнув я.

Проти свого звичаю вона відповіла, не підвищуючи голосу:

– Слухай, Оллі, навіть якщо ми назвемо його Блазнем Бозо, хлопець дивитиметься  на  тебе  скоса,  бо  ти  був  спортивним  світилом  Гарварда.  А  на  той  час, коли він вступить до університету, ти, може, станеш членом Верховного суду. 

Довелося пояснити, що наш син ніколи не дивитиметься на мене скоса. Коли ж вона запитала, 
звідки в мене така впевненість, я не зміг навести жодних аргументів. Але я твердо знав, що наш син не подивиться на мене скоса, хоч і не вмів пояснити чому. Без усякої, на мій погляд, логіки 
Дженні заявила:

-Твій батько теж любить тебе, Олівере. Він любить тебе так само, як ти любитимеш Бозо. Але 
ви, Берретти, такі горді й затяті, що можете прожити весь вік, вважаючи, буцімто ненавидите 
один одного.

– Справу вирішено, – оголосив я на правах чоловіка й голови родини і знову втупився  в  документи  позову  «Держава  проти  Персівала».  Дженні  підвелась, але зразу ж пригадала:

– Нас просять дати відповідь.

Я висловив упевненість, що випускниця музичного факультету Редкліффа зуміє написати 
відмову без консультації з юристом.

– Слухай,  Олівере,  –  сказала  вона.  –  Часом  мені  доводилося  говорити  неправду. Але я ніколи нікого не образила навмисно. І, мабуть, не змогла б образити.

Цією розмовою вона, по суті, ображала мене, і я ввічливо попросив її дати відповідь у будь-якій формі при умові, що зміст залишиться той самий: ми приїдемо хіба що тоді, коли в пеклі 
стане прохолодно. І знову повернувся до позову «Держава проти Персівала».

– Який у них номер? – тихо запитала вона, стоячи біля телефону.

– Хіба не можна відповісти листовно?

– Ще трохи, і в мене не витримають нерви. Який у них номер?

Я сказав їй номер і негайно заглибився в апеляцію Персівала до Верховного Суду. Я не 
дослухався до того, що каже Дженні. Точніше, намагався не дослухатись. Але ж ми були в одній кімнаті.

– Добрий  вечір,  сер,  –  промовила  Дженні.  Невже  трубку  взяв  сам  Сучий син? Хіба він не у Вашингтоні? «Нью-Йорк таймс» повідомляла, що він пробуде там до кінця тижня.

Скільки треба часу, щоб сказати «ні»?

Але замість того, щоб вимовити це односкладове слово, Дженніфер завела довгу розмову.

– Оллі, може, не треба давати негативної відповіді?

Я кивнув головою на знак того, що треба, а ще махнув рукою на знак того, що годі вже з біса 
балакати.

– Мені дуже шкода, – сказала вона в трубку. – Тобто нам дуже шкода, сер...

Нам! Навіщо вона вплутує мене? І чому не скаже «ні» й не покладе трубку?

Дженні знову затулила трубку долонею і заговорила підвищеним тоном:

– Йому  боляче,  Олівере!  Як  ти  можеш  сидіти,  знаючи,  що  батькове  серце спливає кров’ю? Може, ти сказав би йому хоч слово?

Йому?! Та вона з глузду з’їхала!

Вона простягнула мені трубку. Насилу стримуючи сльози.

– Я ніколи не заговорю з ним. Довіку, – відповів я зовсім спокійно.

Вона  заплакала.  Зовсім  нечутно,  тільки  сльози  побігли  струмком.  Потім вона... вона стала благати:

– Заради мене, Олівере. Досі я ніколи не просила в тебе нічого. Будь ласка.

Нас було троє. Ми стояли (мені здавалося, що батько теж тут, із нами) і всі троє чекали чогось. 
Чого? Моєї відповіді?

Ні, я не міг погодитись. Невже Дженні не розуміє, що вимагає неможливого? Що я не можу вчинити інакше?  Втупившись  у  підлогу,  я  рішуче  похитав  головою,  хоч  почував  себе дуже кепсько. І тоді вона зашепотіла до мене з такою люттю, якої я ніколи від неї не 
сподівався.

– Тварюка ти безсердечна, – сказала вона мені й звернулася до батька, закінчуючи  розмову:  –  Містере  Берретт,  Олівер  хоче  переказати  вам,  що  по-своєму... – Вона спинилася, переводячи дух. Її трясло від плачу, тож їй було нелегко говорити.  Я  був  надто  здивований,  щоб  утрутитись,  і  тільки  слухав,  що  вона «перекаже» батькові. – Він дуже вас любить, – сказала вона і зразу ж поклала трубку.

Годі  шукати  раціонального  пояснення  того,  що  я  вчинив  наступної  миті. Я виправдовую себе тільки тим, що у мене тимчасово потьмарився розум. Точніше, я не 
виправдовую себе нічим і завжди почуватиму себе винним. Я вихопив з її рук телефон, висмикнув із розетки шнур і пошпурив апарат через кімнату.

– Хай тобі біс, Дженні! Звідки ти взялася на мою голову!

Я стояв відхекуючись, мов звір, бо я таки обернувся на звіра. О, Боже! Що за мара? Я повернувся до Джен.

Але вона щезла.

Вона таки справді щезла, бо я навіть не чув її кроків. Мабуть, вискочила тієї ж  миті,  коли  я  схопив  телефон.  Її  плащ  і  шарф  висіли  на  місці.  Я  відчував нестерпний біль, не знаючи, що робити, але ще нестерпнішого болю завдавало 
усвідомлення того, що я зробив.

Я шукав її скрізь.

Куди ж вона могла подітися?

Я йшов поволі. Чого мені поспішати в порожню квартиру? Була пізня ніч, і я аж задубів – більше від страху, ніж від холоду (хоча, повірте мені, погода стояла холодна). Коли я підійшов 
до ґанку, мені здалося, що на східцях хтось сидить. 

Та ні, мабуть, привиділося, бо фігура була зовсім непорушна.

Але це була Дженні.

Вона сиділа на верхній сходинці.

Я був такий втомлений, що не міг злякатися, такий радий, що не міг говорити. Я сподівався – вона тримає в руці щось важке і вдарить мене по голові.

– Я забула ключа, – сказала Дженні.

Я стояв біля ґанку, боячись запитати, чи давно вона тут сидить, знаючи тільки одне: я її 
страшенно скривдив.

– Дженні, я так шкодую...

– Не треба! – перебила вона мене і тихо промовила: – Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.

Після закінчення курсу Олівер отримав роботу в солідній адвокатській конторі Джонаса і Марша, які спеціалізувалися на справах, пов’язаних з порушенням громадянських прав. Дженні була задоволена, адже можна водночас робити 
добре діло і заробляти добрі гроші. Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів, – такої високої платні не спромігся одержати жоден з його однокурсників. Дженні і Олівер переїхали в Нью-Йорк. Вони почали говорити про майбутніх дітей. Олівер не хотів, щоб його син називався Олівером V, і в порушення 
сімейної традиції вирішив назвати його Бозо.  Дженні  ніяк  не  могла  завагітніти,  і  подружжя  звернулося  до  лікаря. Доктор Шеппард викликав Олівера в клініку і повідомив, що Дженні дуже хвора: у неї лейкемія. Лікар порадив Оліверові поводитися вдома як зазвичай.

18

Я став думати про Бога.

У  мене  зринув  спогад  про  Верховну  Істоту,  що,  як  кажуть,  існує  десь  там, у безконечному просторі. Ні, я не збирався затопити Богові в пику, відлупцювати  його  за  ту  кривду,  якої  він  хотів  завдати  мені  –  тобто  Дженні.  Мої  думки мали зовсім інше спрямування. Бувало так: я прокидався зранку і згадував, що Дженні зі мною. Ще зі мною. Зрозумійте мене: стривожений і збентежений, я сподівався, що 
десь існує Бог, якому я можу подякувати. Подякувати за те, що він дав мені змогу прокинутись і побачити Дженніфер. І я сказав цьому Богові (хоч би хто і хоч би де він був), що погоджуюсь на 

статус-кво. Я згоден і далі мучитися, згоден знати – при умові, що Дженні не знатиме. Ти чуєш мене, о Господи? То скажи, яку ти вимагаєш ціну.

Начальник Олівера містер Джонас вирішив відправити юнака у відрядження в Чикаго. Це був натяк на майбутнє 
підвищення по службі. Олівер відмовився, але про хворобу дружини нічого не сказав. 

Мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. 
Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.

Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразилія, Антильські острови, Гаваї 
(«Тікай від турбот – лети туди, де завжди сонце») і тому подібні райські  місця.  Одного  разу  я  побачив  рекламне  оголошення  –  компанія  ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) – Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...

І я став гордим власником двох квитків (перший клас – знай наших!) до Міста Закоханих.

Коли  я  прийшов  додому,  вигляд  у  Дженні  був  кепський:  обличчя  бліде  і змарніле. Але я сподівався, що як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки її враз 
порожевіють.

– Місіс Берретт, у мене є новина, – сказав я. – Здогадайтесь яка.

– Ти полетів з роботи, – сказала моя дружина-оптимістка.

– Не полетів, а полечу, – відмовив я, витягаючи квитки. – І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.

– Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...

– Але ж я в тебе є, серденько! – перебив я її з удаваною веселістю.

– І  ще  мені  потрібен  час,  –  провадила  вона.  –  А  часу  ти  мені  не  можеш  дати.

Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.

Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! 
Але краще не плакати ні їй, ні мені.

Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора 
Шеппарда – не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду.

Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. 

Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:

– Він випускник Єльського університету, Оллі.

– Хто?

-Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Єлю. Закінчив там і коледж, і медичний 
факультет.

– Він уміє принаймні читати й писати? – запитав я.

– Це ми побачимо, – посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року. – Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.

– Гаразд, тоді звернімося до єльського лікаря, – сказав я.

– Гаразд, – сказала вона.

19

Тепер  мені  принаймні  було  не  страшно  повертатися  додому.  Я  не  боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.

Нам треба було погодити деякі речі, – такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло 
двадцять чотири роки.

– Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте, – сказала вона.

– Авжеж, я буду твердий, – відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста 
тремтять коліна.

– Я хочу, щоб ти підтримав Філа, – пояснила вона. – Для нього це буде найважчим ударом. Зрештою тобі що: ти станеш веселим удівцем.

– Я не буду веселим, – урвав я її.

– Ні, ти будеш з біса веселим. Я хочу, щоб ти був веселим. Домовились?

Минув  рівно  місяць.  Ми  саме  пообідали.  Дженні  й  досі  готувала  їжу,  наполігши на цьому. Я насилу переконав її, щоб вона дозволила мені мити посуд (хоч вона й досі шпигала мене, кажучи, що це «не чоловіча робота»), і саме прибирав тарілки, а вона грала на 
фортепіано Шопена. Раптом Дженні зупинилася посеред однієї з прелюдій, і я відразу зайшов у вітальню. Вона сиділа, опустивши руки.

– Ти  почуваєш  себе  гаразд,  Дженні?  –  запитав  я,  маючи  на  увазі  відносне значення слова «гаразд». Вона відповіла запитанням:

– У тебе вистачить грошей на таксі?

– Звичайно, – відповів я. – Куди ти хочеш поїхати?

– Та, мабуть, у лікарню, – сказала вона.

Ми заметушились, і я зрозумів: настала фатальна хвилина. Дженні йшла з нашого дому і вже 
ніколи не повернеться. Вона сиділа, а я складав її речі, міркуючи:  що  вона  думає?  Що  їй  найдорожче  у  нашому  домі?  Що  б  вона  хотіла запам’ятати навіки?

Нічого. Вона сиділа, байдуже дивлячись просто себе.

– Що б ти ще хотіла взяти з собою? – запитав я.

Вона похитала головою, а потім згадала:

– Тебе.

В приймальному покої нам довелося пройти через неприємну процедуру: давати відповіді на 
різні запитання.

– Чи страхувалися ви на випадок хвороби?

– Ні.

Чи думали ми про такі дрібниці, як хвороба? Ми були зайняті купівлею посуду.

Звичайно, прибуття Дженні не було для них несподіванкою. Про те, що вона скоро поступить 
сюди, їх попередив доктор Бернард Екерман. Тепер він став її лікарем і справдив її сподівання – виявився доброю, чуйною людиною, незважаючи на те що був стопроцентним єльцем.

– Слухайте,  докторе,  –  почав  я,  хоч  і  знав,  що  нема  чого  вчити  вченого.  –  

В цих справах наказує Дженні. Як вона скаже, так і буде. А ваше діло – якомога полегшити її страждання.

– Будьте певні, ми це зробимо.

– Тож пам’ятайте, лікарю, – сказав я, – тож пам’ятайте: я хочу, щоб її обслуговували по найвищому розряду. Окрема палата. Окрема 
сестра й доглядачка. Все, що треба. Прошу вас. Гроші у мене є.

Олівер, хоча йому було дуже неприємно, попросив у батька гроші на «особисті потреби». Батько виписав чек. 
Хлопцеві здалося, що батькові хотілося побути з ним довше, та й йому самому не хотілося йти з його кабінету.

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас 
переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в 
нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!

Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з 
реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.

Бо я боровся теж.

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів 
співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві 
частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, 
навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.

Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком, «як мужчина з 
мужчиною».

Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з’явився Філ.

– Сказала покликати тебе, – промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.

– Зачини ці трикляті двері, – наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, 
побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я 
завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з 
блискучими очима.

Отож я поспішно сів якомога ближче.

– Мені не боляче, Оллі, – сказала вона. – Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до 
плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

– Дідька лисого, – сказала вона.

– Га? – промимрив я крізь зуби.

-Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє 
трикляте життя.

– Падав, – сказав я, відчувши, що до мене повертається мова. – Коли зустрів тебе.

– Хіба що, – сказала вона і ледь усміхнулася. – «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?

– Не знаю, – відповів я. – Шекспір.

– Так, але хто саме з його героїв? – замислено спитала вона. – Не можу навіть пригадати, з якої це п’єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам’ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.

– Слухай-но, – сказав я тоном Богарта, – ти хочеш розмовляти про музику?

– А ти волієш розмовляти про похорон? – запитала вона.

– Ні, – відповів я, жалкуючи, що урвав її.

– Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?

Я одвів погляд.

– Так, я слухаю, Дженні.

– Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?

– Згода, – сказав я.

Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.

Але я помилився.

– Слухай-но, Олівере, – сказала Дженні тихо, але сердито. – Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.

– Хто, я?

– З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.

Я спробував змінити свій вираз, але м’язи обличчя були наче заморожені.

– Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!

Я хотів дивитися на неї – хотів би ніколи не зводити з неї очей, – однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.

– Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.

Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». 

Я тільки мовчки дивився на Дженні.

– Ти можеш зробити мені одну послугу?

До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я 
витримав – не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку 
завгодно послугу.

– Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? – запитала вона.

Я взяв її за лікоть. – Боже, яка в неї тоненька стала рука! – й обережно потиснув.

– Ні, Олівере, – сказала вона, – стисни мене в обіймах. Ляж поряд.

Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й 
обняв її.

– Дякую, Оллі.

Це були її останні слова.

22

Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.

– Філе, – сказав я тихо.

Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав 
руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз. Я 
знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.

Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом 
підлозі.

– Олівере.

Я зупинився.

Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.

Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився 
надворі поряд зі мною.

– Олівере, треба було розповісти мені, – сказав він.

Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. 

Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.

– Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.

Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.

– Олівере, я приїхав допомогти, – наполегливо сказав батько.

– Дженні померла, – сказав я йому.

– Я шкодую, – прошепотів він вражено.

Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:

– Кохання – це коли ні про що не шкодуєш.

А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я 
заплакав.

                                                                                     Переклад Мара Пінчевського, Олександра Тереха